Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— І що? — знудьговано запитав Володимир, потім замислився й несподівано ляснув журналіста по плечу, та так, що той аж заточився.

— А молодець! Бач, Юрасю, а ми з тобою проґавили!

— Говори за себе, — пробурчав з-за розгорнутої газети капітан. — Я те з самого початку помітив.

— Брехня! — твердо відрубав Володимир, явно когось цитуючи, й першим зареготав.

Справді, погода й обставини вельми сприяли хорошому настрою. Корабель стояв, приткнувшись до берега, під кручею, порослою густим верболозом і яскраво-зеленою, наче аж намальованою травою. Одне дерево схилилося над водою, наче стріла підйомного крана — й таким чином непогано прикривало кораблика зверху. Ранкове сонечко світило ніжно й лише ледь-ледь почало припікати. Над головами сховалася серед гілля якась пташка й голосно висловлювала своє незадоволення прибульцями. Натомість легенькі хвилі шепотіли щось хороше й ласкаве, не розбиваючись об борт, а лише м’яко його облизуючи.

Чоловіки сиділи на палубі лише у плавках. Поруч з кожним стояло по пляшці. Пиво, охолоджене в важкуватій, натомість дуже вдало пристосованій для такої мети похідній сумці-термосі, було холодним навіть на вигляд, а спітнілі пляшки заклично виблискували на сонці — «ну випий мене! ну ще ковточок!».

Але пиво даремно грілось на сонці, а чоловіки більш заклопотано вовтузилися біля розкладених на кормовому майданчику залізяк. Призначення однієї з них — найдовшої — вгадувалось легко. Якби хтось і не здогадався одразу, то кинувши на ребристий ствол другий погляд, вже точно не помилився би.

Коли розкрили першу валізу, кореспондент, хоч і сподівався сюрпризу, все-таки отетерів. Його фантазія не просувалася далі за пару автоматів. Ну, може, гранатомета. Ну, у геть крайньому випадку... але на залізяках, тим більше таких специфічних, він розумівся не дуже, тому зупинився на чомусь такому... ручному... невеликому...

У цієї «залізяки» невеликими були хіба що патрони, та й то відносно, — кожен завбільшки, як сосиска з хот-дога. Між собою вони поєднані були у широку стрічку (як виявилось, досить важку) — але її витягали вже не з валізи, а з іншого ящика, і як він потрапив на борт — журналіст не знав.

Ще у валізі були інші частини, а вся разом конструкція все більше й більше була схожою на великий кулемет.

— Ого... — сказав журналіст по тривалій паузі.

— Ага, — кивнув Володимир, потім гикнув й одним рухом накинув конструкцію на кормовий шкворінь. «Залізяка» лягла міцно та зручно, наче на тому стрижні й виросла.

— Ану... — Юрій помахами руки зобразив бажання подивитись, як кулемет крутиться ліворуч-праворуч. Володимир показав. Шарнір ледь чутно порипував, але судячи з задоволеного виразу на обличчі стрільця, крутити зброю виявилось досить легко.

— Бах-бах-бах, — сказав він, припадаючи до прицілу, потім розвернувся до кореспондента. — Непогано, га? Називається ДШКМ. Калібр — дванадцять і сім десятих міліметра, шістсот пострілів на хвилину, прицільна дальність — до трьох з половиною кілометрів, й на такій дистанції він ще й сталевий корпус проб’є. Наприклад, такий як у нас.

— Угу... — буркнув той, потім помовчав й додав: — А що буде, якщо піймають?

— Посадять, звичайно, — знизав плечима Володимир. — Якщо не відкупимось. А поки не посадили — спробуємо вжити заходів, щоб і не піймали.

Він ще раз гикнув, таким самим різким рухом зірвав кулемет зі шкворня й опустив у відкриту ляду понад гвинтом. Кулемет сховався туди повністю.

— Що, думаєш, не зазирнуть? — скептично запитав Олександр.

— Ну... не знаю, — Володимир знову знизав плечима. — Я б, наприклад, обов’язково зазирнув.

— Ну...

— Ну то й ти зазирни!

Журналіст і собі знизав плечима, поморщився — «от підхопив дурну звичку!» — й слухняно відкрив ляду.

— О!

— Оце тобі й «о»! — реготнув Володимир. — А у разі більш прискіпливих... шукачів... то є ще одне «о», запам’ятай, може, тобі й доведеться його робити...

Він показав на нічим не примітну гайку з баранчиком:

— Крутиш отут, поки болт з неї не вирветься, потім отут — так само, поки не вирветься. І все!

— Що — «все»?

— Все, що заховане під дном цього ящика, йде на гм... теж на дно, але вже не ящика, а ріки... але бажано робити це на глибині не менше двох метрів, бо інакше може ляда застрягти й буде теліпатися... ніби той парашут за Штірлицем, який ішов коридорами рейхсканцелярії...

Володимир знов реготнув, і навіть журналіст посміхнувся, але все-таки живіт його десь унизу помітно стискувало якесь малознайоме відчуття — спочатку Олександр навіть переплутав його зі звичайнісіньким розладом, але потім проаналізував й зрозумів, що має воно виключно психосоматичний характер.