Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Просто йому було страшно.

Володимир знов поставив кулемет на шкворінь й запитально подивився на капітана.

— Аякже! — відповів той. — Ось лишень заведемось зараз, так щоб потім одразу втекти. Бо раптом хтось захоче перевірити, що воно бахкає.

Двигуни завелись легко, з першої спроби. Спочатку заверещав стартер — глухо, з-під низу, з самого черева машинного відділення. Потім гримнули дизелі, труба плюнула сизим димком, скрегіт перейшов у рівне неголосне гудіння — наче кіт муркотів. Лише від того муркотіння вся корма теплоходика тремтіла, дрібно-дрібнесенько.

Журналіст хотів уже запитати, чи не буде та вібрація заважати... у разі чого... але капітан увімкнув гвинт, додав газу — й тремтіння зникло.

Натомість кораблик гойднуло. Понад корпусом з дна здійнялися хмари піску, вода наче закипіла — й теплохід обережно почав розвертатися задом до акваторії. Дерева на острові хитались — од вітру, звичайно, але збоку здавалося, ніби вони несхвально хитають головами.

Корабель розвернувся носом до берега, капітан ще додав газу — й туга сила потягла його геть, винесла на течію й розвернула. Одразу почалась хитавиця.

Дивно, але дорогою з судноремонтного доку журналіст, заклопотаний такою купою майже однакових статей у різних газетах, чомусь геть не звертав уваги ні на рух корабля, ні на навколишні пейзажі — але тепер, коли все так-сяк прояснилося, не покрутити головою було неможливо.

Тому що навколо було просто неймовірно чудово. Дніпро, старий й вічно молодий невпинний потік, весело виблискував водою на сонці. Численні острови, вкриті яскраво-зеленими вербами, здавались намальованими на тлі сліпучо-блакитного неба. Хмарки — якже без хмарок! — ганялись одна за одною білими пасмами, наче грали в піжмурки. А повітря було таким свіжим та чистим, що крутилася голова.

Капітан додав ще газу, труба вже не курилася, а просто вивергала з себе гарячий масний дим, й кореспондент отямився.

Втім, Володимир, здається, теж піддався на провокацію — бо стояв, як прив’язаний, й лише дихав — глибоко та натхненно.

Але, перехопивши погляд кореспондента, отямився й сховався за звичною вже іронією:

— Так... ну, чому б історику нашої експедиції не бути першим?

Олександр знизав плечима й підійшов ближче до кормового майданчика. Вихлопних газів сюди закидало більше, й трясло дужче — мабуть, до вібрації від дизелів додавалася вібрація від гвинта.

«Натомість, на носі більше хвилями підкидає... — подумав він, беручись за ручки кулемета. — А де ж...»

— А де ж курок?

Володимир коротко реготнув, капітан з рубки оглянувся — й кореспондент ладен був закластися, що він там собі теж усміхається.

— А спускового гачка ДШКМ не має, — розважливо, наче на лекції пояснив Володимир. — Замість нього — спускова п’ята. Осьо.

Журналіст кивнув з виглядом — а, так, звичайно, я просто забув — але сам собі подумав, що самостійно ніколи б не здогадався, що оця кругла кнопка...

— Ба-бах!

...та ще й так легко натискається...

На обличчі його можна було прочитати одразу кілька виразів, як у хорошого актора — водночас й переляк з несподіванки, й злість на себе за необережність, й злість на Володимира за саркастичну посмішку, й злість на Юрія за те, що той розвернувся й виразно покрутив пальцем біля скроні, й ще багато чого.

— Зазвичай, коли стріляють, то дивляться на приціл, — Володимир говорив абсолютно серйозним тоном, лише в очах стрибали смішинки. — Осьо...

— Та знаю... То я... — журналіст урвав сам себе — справді, не признаватися ж, що пальнув він геть випадково. Хоча всі й самі бачили... Але все одно соромно.

Скоріш, щоб відвернути увагу від свого промаху, аніж із справжньої цікавості, він тицьнув пальцем у бік кулемета й запитав:

— А це що таке?

— А це називається коліматорний приціл, — Володимиру явно сподобався лекторський тон. — Використовується для стрільби по повітряних цілях.

— А що, планується й таке?

— Та наче ні...

Дивно — Юрій із рубки аж ніяк не міг те почути — але озирнувся й зустрівся поглядом з таким самим поглядом колеги. Вираз на їхніх обличчях був на диво однаковий. Потім Володимир кашлянув, почухав потилицю й махнув рукою:

— Та ні, не планується. Але дістався на шару — не викидати ж. Ну та біс з ним. Он, бачиш, колода під берегом плаває? Ану пальни, раптом влучиш...

Корабель хитало. Колода теліпалась в прицілі, як... як... якби справа була зимою, й на обрії була ополонка, то перше ж порівняння, що приходило в голову, було б якраз актуальне.