Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Але зимою стрільця б не хитало разом з кулеметом...

На такій похмурій думці Олександр затамував подих... але колода миттю кудись ділась з прицілу, довелось видихати й починати все наново.

— М-да... — невесело сказав під руку Володимир. — Штатного стрільця з тебе теж не буде.

Зі злості журналіст натис п’яту. Просто так — навмання. Черга вийшла задовга, патронів на десять.

— А може, й вийде, — трохи здивовано протяг Володимир. — Бач, зовсім трохи не влучив.

Самих сплесків кореспондент не побачив, але десь за метр від дровиняки розходились по воді пінисті плями.

— Ану ще!

Олександр знову припав до прицілу. Наступну чергу він хотів зробити короткою, але перестарався, й кулемет бахнув лише двічі — як рушниця дуплетом, тільки потужніше.

— М-да, — вирік Володимир, й журналіст поспіхом перевів погляд на ціль. Сплесків або пінистих кружал на воді не було.

— Ану дай-но мені!

— І придивляйся до нього, придивляйся! — гукнув з рубки капітан. — Таких стрільців, як наш Вовка, треба ще пошукати!

Володимир знизав плечима — «може бути, мовляв, збоку видніше» — й теж схилився до зброї.

Придивлятися таки було до чого — тіло його практично злилося з кулеметом. Ноги працювали, як амортизатори. Хоч як хилитало кораблика, дуло кулемета вперто дивилося в одну точку.

— Бах-бах-бах!

Отаку чергу й хотів отримати Олександр — але не розрахував.

Біля самої колоди бризнула сплеском вода.

Володимир поморщився:

— Чорт, приціл трохи збитий. Запам’ятай на майбутнє — треба трохи ліворуч брати...

Він знову схилився, завмер на мить...

— Бах-бах-бах!

Край колоди бризнув щепою, вона здригнулась, крутнулась — і так і залишилась хитатись — достоту як поплавець, лише великий.

— Непогано.

Журналіст оглянувся. Юрій бозна як опинився позаду. Кореспондент перевів погляд на рубки — звичайно, там нікого не було, й штурвал самотньо хитався, наче вагаючись — у який бік крутнутись? ліворуч чи праворуч?

— Ану дай і мені...

Володимир з готовністю відійшов убік, капітан взявся за ручки і...

— Бах-бах-бах-бах-бах!

Він навіть не цілився. Колода бризнула щепою та піною, а коли бризки розвіялись або впали — на її місці гойдалися лише тріски.

— М-да... — знову сказав Володимир — але вже з інакшою інтонацією.

Корабель нахилився й помітно змінив курс — так, наче збирався повернутися до гостинного берега. Юрій швиденько заскочив назад до рубки й крутонув штурвал праворуч. Палуба нахилилася в інший бік.

— Ану я ще постріляю... — Олександр підійшов був до кулемета, але Володимир коротко видав:

— П’ять доларів кожен патрон.

Журналіст трохи подумав — й махнув рукою.

Володимир нашвидку почистив ствол та затвор — не розбираючи, лише відкинувши кришку коробки. Зброю запакували назад у потайний ящик, журналіст ще раз оглянув гайки-баранчики, покрутив головою, але питань більше не задавав.

Натомість зненацька ляснув себе по лобі Володимир.

— Чуєш! Юрко! А! Ти! Звернув! Увагу! На!

Юрій виразно поморщився, й Володимир перейшов на нормальний тон:

— Кажу, ти звернув увагу на таку собі деталь...

Він тицьнув пальцем у бік паки газет, що лежали на палубі, притиснуті якоюсь залізякою.

— Вони всі суходільні!

— Га?

Юрій замислився. Кореспондент теж — але помітно було, що капітан трохи ближче до того, що мав на увазі Володимир.

— Ти про що? — про всяк випадок неголосно перепитав журналіст.

— Кажу, всі ті нариси з життя чорних археологів — суходільні, — так само неголосно пояснив Володимир.

— То що?

— А подумай...

Журналіст знизав плечима і відійшов. Володимир беззаперечно вважав, що дав досить підказок для розгадки. Судячи з усього, Юрію й справді їх вистачило, а от кореспондентові — ні. І це було трохи образливо.

Втім...

Його... він поморщився й подумав інакше — їхні статті писалися для того, щоб відвернути увагу від їхньої ж експедиції й описували всякі жахи у містах, степах та лісах. Ріки й озера не згадували.

Судячи з однакового стилю тих дописів... — він ще раз поморщився — інші статті писалися з метою аналогічною. Звідси мораль...

— О, — сказав він. — А хтось же казав, що Інженер збирається їхати машиною?

— Ага, — захихотів Володимир. — Допер. А ти, Юрію? Наскільки ти цінив того інформатора?

На капітана було шкода дивитись — таку він скривив жалібну міну. Втім, придивившись уважніше, можна було досить легко помітити, що вона не зовсім щира.

— Не того, а ту... — пробурчав він знехотя.