Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Аг-га, — ще раз посміхнувся Володимир. — Ну тоді я знаю, кого саме...

Запала мовчанка.

— І що це міняє?

— Та нічого, — зігнав жалість з обличчя капітан.

— Точно?

— Абсолютно.

— Ну то й добре.

Не дуже зрозумілий діалог закінчився, журналіст відвів погляд й тому не бачив, що шкіра на пальцях, якими капітан тримав штурвал, трохи побіліла — наче той стиснув руківки трохи дужче, ніж треба.

Втім, можливо, то корабель хитнуло й штурвал хотів вирватись з рук.

Погода, на диво лагідна вранці, ближче до обіду геть зіпсувалася — сонце сховалось у сірих одноманітних хмаринах, повіяв вітер — спочатку легкий, а потім добрячий, піднялась хвиля — та така, що час від часу кораблик аж підкидало. Журналіст зацікавився — виходило так, що коли хвиля йшла звичайна, без пінистої верхівки, то незалежно від її висоти корабель лише плавно гойдало; натомість якщо навіть на маленькій хвильці виднілася піна — то все, удар у корпус був забезпечений.

Корпус реагував на те глухим гудінням, схожим на стогін.

Знизавши плечима — кінець кінцем, капітанові видніше! — журналіст перевів погляд на берег. Вранці, дуже заінтригований дивним збігом статей у різних виданнях, він майже не звертав уваги на чарівні місця, що пропливали поза бортами. Тепер же, коли ситуація стала більш-менш зрозумілою, можна було й озирнутись на довкілля.

І, хай йому чорт, довкілля було того варте!

Зелені, повністю вкриті лісом береги з обох боків на перший погляд здавались однаковими — але, придивившись уважніше, можна було помітити, як стрімко піднімається над водою круча правого берега — й поволі, наче знехотя й лінькувато, вигинає спину берег лівий.

На правобережних кручах час від часу вигулькували з суцільної зелені ознаки людського життя — то крихітна дачна хатинка, то край ділянки, обнесеної колючим дротом, то теж хатинка — але вже така, хоч серіал знімай.

— «Багаті теж плачуть...» — похмуро подумав кореспондент, проводжаючи поглядом один з таких палаців.

Бути багатим йому хотілося змалку. Виріс він у звичайній, нічим не примітній родині — батько був інженером на якомусь заводі, мати там же — якимось службовцем (журналіст вже навіть забув, як той завод називався), й надовго затямив, як це воно — сидіти на зарплаті. Тоді, за радянських часів, це було звично — і не так боляче, як зараз, а просто досить неприємно. Звісно, були й тоді люди, які жили інакше. Час від часу то в газетах, то в передачі «Людина й закон» розповідали про дільця-спекулянта-махінатора, під час обшуку у якого було знайдено стільки, скільки батько заробляв протягом... ну, років, мабуть, десяти.

З простої теорії ймовірності виходило, що на одного дядька, який попався, доводилось не менше десяти таких, про яких передача мовчала.

Але з тих куцих повідомлень було геть незрозуміло, як саме можна було досягти такого результату. Крім того, острах потрапити в той відсоток, який рекламували по телевізору та в газетах, все-таки був.

Були й інші люди — ті демонстрували розкішне життя відверто, каталися усім світом, привозили закордонні машини, лахи та магнітофони — і за все це лише час від часу облаювали з телеекранів або газетних шпальт конаючий капіталізм.

Згідно тієї ж теорії ймовірності, на одного такого успішного журналіста мало припадати кілька тисяч невдах, які не посунулись далі районної підтирачки — але тут хоча б була зрозуміла програма дій і могли трапитись невеличкі шанси.

Батьки були досить здивовані вибором фаху, але заперечувати, звичайно, не стали.

І тут почалось.

Виявилось, що капіталізм зовсім не загнив, натомість радянська система не просто загнила, але й зовсім загнулась, й відтепер журналісти із того боку полаювали тих, кого раніше було не можна.

«Зараз» стало все можна — але шансів попасти у число тих, хто полаював — зменшилось.

Та й районних підтирачок поменшало.

На щастя, з’явився ще один шар, чи, скоріше, прошарок — над сірим плебсом піднялися люди поважні, й багато хто з них любив, щоб преса їх трошечки так підхвалювала.

Декому це було потрібно для бізнесу, декому — для завоювання нових голосів на чергових виборах, а дехто, мабуть, просто отримував задоволення. І ладен був за те задоволення непогано платити.

І навпаки.

Багато з тих впливових людей платили за те, щоб їхнє ім’я зайвий раз ніде не спливало. Щоправда, ці платили рідше — натомість стріляли частіше. Не особисто, звичайно... але навряд чи від того могло стати легше.