Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Доводилось маневрувати.

Але від писання добрячих, надійних, як залізобетонні стовпи, замовних статей у багатьох з його колег починалася професійна хвороба з двома основними синдромами. По-перше, розум поступово теж ставав простим і надійним — як той самий стовп. А по-друге, починав свербіти язик — весь час хотілося комусь щось лизнути.

Журналістам-жінкам було в цього плані хоч трохи легше. Може, тому й результатів вони досягали трошечки більших.

Чоловікам же залишалося монотонно, сіро та нудно розписувати переваги однієї впливової людини над іншою (тільки дуже обережно, щоб та інша людина не дуже сильно образилась), тупіти, спиватися — й чекати шансу. Такого — щоб написати щось неймовірне. Вотергейту. Ірангейту. Таємних випробувань психотронної зброї. Прихованої космічної катастрофи. Пацюків, кінець кінцем, у московському метрополітені, та ще розміром з пса!

На жаль, кількість сенсацій беззаперечно не дотягувала до кількості тих, хто на них полював.

Ось чому Олександр схопився навіть не за шанс — а скоріше, за примару шансу, за саму спробу знайти загадковий скарб, який так сколихнув тихе болото чорних копачів.

І був дуже здивований, коли один з впливових годівників теж зацікавився чуткою й погодився підготувати ще й експедицію.

А тепер, виявляється...

Старт експедиції відбувся просто й буденно, наче кожного дня таке траплялося. Просто капітан перекинув ногу через борт, ще раз оглянув палубу, запитав мимохідь у Володимира «нічого не забули?» і, не чекаючи відповіді, зачинив за собою дверцята рубки.

Задзижчав масляний насос, заскреготів стартер, кашлянув, гримнув і перейшов на могутнє розмірене гудіння дизель. Корпус кораблика здригнувся й затремтів — дрібно-дрібно, наче мурашки по шкірі. А потім під кормою завирувала вода й на поверхні колами пішла каламуть.

Капітан додав газу, корабель відчутно смикнуло — раз, другий... і ось уже перша хвиля вдарила в борт, потім друга... потім корабель виписав циркуляцію — кормою вперед, розвернувся...

І рушив.

Як навмисне, сонце сховалося за хмари, день видався сірим, похмурим та прохолодним, наче й не пекло вчора, як у чорта на сковорідці. Стояти на палубі, навіть біля берега, під захистом дерев та заводських споруд, було досить холодно, а варто було вибратись на фарватер — як пронизливий сирий вітер вдерся попід сорочку й миттю прогнав звідти все тепло.

Кореспондент поморщився й заховався в салон. Приміщення було набите всяким мотлохом і смерділо бензином — й не дивно, бо навіть серед великих куп речей вирізнявся нахабним полиском мотоцикл.

«Як вони його сюди затягли...» — промайнула думка, потім згадалася загадкова «апарель», і стало все зрозуміло. Натомість проскочила інша думка — «а навіщо?».

Втім, вже знизавши плечима, журналіст подумав, що транспорт може згодитись. «Хоча б по горілку їздити...»

Згадка про горілку виявилась вчасною — в салон увірвався Володимир, мокрий, як віник, й з дуже незадоволеним виглядом на обличчі.

— Бризками накрило! — пояснив він, не чекаючи запитання. — Стояв на носі, нікого не чіпав, коли воно яяяяяк хлюпне! Якого біса, що я їй зробив...

Так примовляючи, Володимир поліз до шафи, витяг відкорковану вже пляшку, націдив грамів з півсотні, хильнув і лише тоді почав стягувати з себе мокрий одяг.

Сидіти в захаращеному й пропахлому бензином салоні виявилось теж не дуже приємно, кореспондент понудився трохи, перейшов до каюти, заліг, видобув з полички якусь книжку — але вже за хвилину упустив її на обличчя, та так і заснув.

І вже крізь сон відчув, як хтось грюкнув лядою каюти — чи то щоб не турбувати сонька, а чи просто щоб краплини дощу не потрапляли всередину.

А прокинувся одразу від двох відчуттів, цього разу — цілком виразних. По-перше, хотілося їсти. По-друге, хотілося, так би мовити, зробити дещо протилежне. Журналіст полежав ще трохи, потім бажання помінялись місцями й довелось підніматись.

Корабель приткнувся носом до берега, Володимир розвалився у шезлонгу на палубі, та ще й з газетою у руках, капітана видно не було, але трап, спущений на пісок, вказував на напрямок, де його треба було шукати. Або не треба було. Залежно від бажання.

Втім, зараз бажання у журналіста було одне й позиція корабля дуже сприяла його реалізації — бо гальюна на такому крихітному плавзасобі, звичайно, бути не могло. Втім...

— Володю!

— Га?

— А у нас гальюна, часом, ніде нема?

— Був колись, — охоче кивнув Володимир. — І навіть труби з нього залишились, так у воду й стирчать. Але зараз екологи за гальюн ганяють, так що — з борту.