Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Журналіст відчув легке занепокоєння — схоже було, що таким чином шукали кандидата на посаду корабельного прибиральника.

Але виявилось, що все-таки ні.

— Гаразд, — мовив по тривалій паузі капітан. — Гляну. Може, щось поблизу і є.

— О, — Володимир відверто зрадів, й кореспондент не зрозумів, чому саме. Що, невже Юрій піде кудись наймати куховарку? Але куди? Й чому особисто? Хіба така вже хитра справа...

— З цього приводу треба хильнути! — тепер ентузіазм помічника бив через край, він схопив пляшку...

— Тю... Оце ми дали...

Пляшка була майже порожня, лише на дні теліпалося щось — грам з п’ятдесят, таке й одному гріх наливати, а не ділити на трьох.

— Ну а що ти хочеш... Свіже повітря все-таки.... — в голосі Юрія чулось незадоволення й водночас якесь хиже нетерпіння, як перед боєм.

Остаточно здивований, журналіст пішов у каюту й заліг на звичне вже місце. Через кілька хвилин брязнув люком і Володимир. Не вмикаючи світла, пошарудів своїм лігвом у протилежному кутку, заліг і за мить вже засопів. Та так заразливо, що в кореспондента очі самі заплющились.

Але серед ночі він чомусь прокинувся й довго крутився, перевертаючись з одного боку на інший, рахував слонів, думав про приємне, гнав з голови думки — й не міг заснути. Хоч яка була похмура вчора погода, каюта все одно розігрілася й смерділо гарячим металом. Ближче до ранку, навпаки, стало холодно й довелося витягати з рундука ковдру.

Намучившись таким чином, Олександр сприйняв гуркіт люка не як сигнал будильника, а з полегшенням.

— Гей, соньки! — рикнув у люк капітан. — Підйом! Вставайте, кава готова!

Чесно кажучи, така побудка журналіста трохи аж здивувала — Юрій був останньою людиною, від якого він міг сподіватися ранкової кави.

«Бач, як погано я знаю людей...» — промайнула самокритична думка.

Але вже через хвилину стало зрозуміло, що людей Олександр таки знає, і це трохи його аж втішило.

— Знайомтесь. Це Галя. А це Володимир та Олександр.

Галя — «це ж треба... як на замовлення...» — виявилась дівчиною не дуже гарною, приземкуватою й блідою, навіть не як крейда, а скоріше як фарба, до того ж ще й чи то нерішучою, чи то чимось наляканою — бо замість якоїсь чемної фрази лише писнула щось невиразним, тоненьким голосом й поспішила сховатися у салоні.

— Ха, — натомість Володимир мав бадьорості за двох. — Я ж казав, що наш капітан обов’язково щось втне. Щоправда...

Він трохи скривився:

— Міг би й щось цікавіше. А то таке вибрав... ні риба, ні юшка.

Журналіст спробував свою каву й зрозумів, що остання фраза могла стосуватися як дівчини, так і напою. Але кава була гарячою й хоч трохи бадьорила.

— А вибору, власне кажучи, й не було, — ліниво відкараскався Юрій. — Маємо те, що маємо. І ставлю всю свою пайку — за пару тижнів вона тобі королевою краси здаватиметься.

З салону донісся якийсь лункий брязкіт — наче каструлю впустили.

— А де ти її взяв? — усе ще кривлячись від заміцної та пригорілої кави, запитав журналіст.

— Ну де, де... — Юрій знизав плечима. — У найближчому селі. Отуди, кілометри зо три. За отими кущами стежка починається. Вийшов на вулицю, там такий собі культурний центр — кіоск з ліхтарем. Вся молодь там і тусується. Цілих шість штук.

Слово «тусується» капітанові, мабуть, не подобалося, він не сказав його, а скоріш виплюнув.

— Підхожу, питаю, кому робота потрібна. На кілька тижнів, може, трохи більше. Куховарити й прибирати. А це ж село... Люди бідні. Десятку покажи — то тобі тут же, за рогом й мін’єт зроблять. Ну й згодилася...

У салоні знов брязнуло.

— Я ж так гадаю, хлопець нам би не підійшов?

Володимир похлинувся, закашлявся й замахав рукою:

— Та ні, ні!

Потім зробив паузу й додав:

— Хоча хтозна, що я буду думати через кілька тижнів...

Всі зареготали.

— Галю, то що там зі сніданком? — гукнув у салон капітан.

У відповідь звідти щось прошепотіли, Юрій транслювати не став, махнув рукою й гукнув ще раз:

— Ну, тоді покличеш...

Чекати довелось довго, журналіст встиг вже й екскурсію навкруг бухти зробити (до речі, стежки ніякої не знайшовши), й газету почитати, й зголодніти, й знудьгуватися; каша виявилась пересоленою, чай — гірким, хліб порізаним абияк: то тоненькими скибками, що аж на сонце просвічувались, то навпаки, такими кавалками, що у рота не влазили.

— Чортзна-що! — нарешті не витримав Володимир. — Юрчику, слід визнати, що цього разу ти вибрав... — він зробив паузу, — невдале село.

— То я ж кажу, — здвигнув плечима той. — Вибору не було. Шість штук, дівка одна.