Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Він хлебнув зі своєї кружки, скривився й махнув рукою:

— Нехай. До вечора побуде, подивимося, якщо ні — виженемо.

— Так ми ж... — журналіст хотів сказати, що за день корабель, хоч який тихохідний, пройде не менше ста кілометрів, але Володимир зрозумів його з напівслова:

— Добереться!

А капітан лише плечима знизав.

Витягти кораблика з криївки виявилось чи не важче, аніж затягти. Юрій остерігався намотати водорості на гвинт, тому двоє вийшли на береги й, загрузаючи у болоті, тягли на себе канати. Капітан з рубки махав рукою то одному, то другому, поки корма не стала точно навпроти виходу з бухти, потім ревнув дизелем — один лише раз, наче вгору з пістолета пальнув! — й корабель поволі-поволі, за інерцією, посунув крізь гілля, знову зідрав на палубу листя, дряпонув лівим бортом корча — але вже за мить течія повернула його кормою вперед, натиснула, капітан ще раз гримнув мотором — й зелені ворота зачинились. Олександр ще раз пройшовся берегом — ну ручай чи затока, гілки... чорта з два тут й моторного човна заховаєш, не те що двадцятитонника!, покрутив головою й видерся на борт.

На палубі залишилися мокрі брудні сліди.

Того дня стало зрозуміло: осінь остаточно перемогла літо.

Ще було тепло, ще сонце сліпило очі, стрибаючи зайчиками на хвилях, ще теплими здавалися бризки води, ще рідко, лише де-не-де серед зелених кучерів по берегах золотіло пожовкле листя — але все-таки щось змінилося. Щось невловиме й виразне водночас, наче в людини, що вийшла на пенсію — ще міцний, бадьорий дядько, ще прокидається вранці, ще готовий щось робити, командувати, творити — але все. Грець.

Мабуть, перші відчули це водорості, бо вода навіть з борту здавалася прозорою, як у морі.

— Ага, метрів уже на три видно, — неправильно зрозумів погляд кореспондента Володимир. — А поки дійдемо — то, може, й п’ять набереться.

Він одійшов, схвально пробурчавши щось на зразок «ти ба... будуть люди!», й журналіст знову полишився сам-на-сам з невеселими думами.

Чомусь навіть чудовий краєвид по обидва борти вганяв у нудьгу та меланхолію. Чомусь навіть свіжий вітер свистів пронизливо й сумно. Чомусь навіть чайки квилили сьогодні особливо жалісно. І навіть хитавиця заганяла у якийсь сумний та безвихідний транс.

— Гей, на палубі! — рикнуло раптом з рубки. — Ану годі стовбичити! Оголошую аврал, загально-корабельне прибирання, навести порядок в салоні, якір вам усім в...

Велика хвиля з голосним «хлюп!» розбилась об ніс, й кінець фрази залишився невиразним.

Журналіст посміхнувся — мабуть, капітани усіх часів та народів боролися з меланхолією команди однаково — й рушив до трапу.

Салон зустрів його голосним «брязь!» й хвилею гострого ацетонового запаху в ніс. Свіжонайнята дівка (журналіст не одразу й згадав, як її звали) стояла посередині й тупо-розпачливо дивилась на підлогу. По підлозі розпливалася велика пляма. З плями стирчали скляні уламки, а в очах невдалої прибиральниці, й без того припухлих та червонуватих, виблискували готові зірватися сльози.

— Тьху! — долинуло з іншого боку.

У дверях, склавши руки на грудях, стояв Володимир.

Те «тьху!» виявилось останньою краплею. Сльози бризнули, наче греблю прорвало, дівка затулила руками обличчя, спробувала вискочити з салону, врізалася журналістові в груди, відскочила, кинулася до іншого виходу, врізалася у Володимира. Схлипнула вже відверто розпачливо, гепнулась у куточку на коліна й залилась плачем — аж навіть стиха підвиваючи.

— Тю, — одночасно сказали Володимир та Олександр, так само одночасно знизали плечима й вийшли — кожен по своєму трапу.

— Ну тоді вчіть матчастину, — теж знизав плечима Юрій. — Ставай, Володю, за руль й покажи, що до чого, а я піду подрімаю.

Володимир з готовністю став за штурвал, капітан востаннє окинув поглядом прилади й вийшов.

Хоча які там прилади? Журналіст побіжно оглянув панель над штурвалом. Один циферблат показував тиск мастила, інший — залишок палива; ще трохи далі прилаштувався звичайнісінький, можливо навіть автомобільний амперметр — і все. Не вважати ж за прилади вентилятор і якусь масивну ручку над головою?

Кілька разів Олександр був на виставках та заглядав у каюти (їх навіть язик не повертався назвати рубками) сучасних розкішних корабликів — там очі розбігалися від циферблатів, дисплеїв, індикаторів та важільців.

А тут... віяло чимось мало того, що радянським, та ще старим — наче з кінофільму п’ятдесятих років.