Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Володимир помітив скептичний погляд і підморгнув.

— Ану, стажере... що ми бачимо на приладовій дошці?

Журналіст поморщився від трохи зверхнього тону, але вирішив невдоволення не виказувати.

— Ну... покажчики масла, палива й амперметр.

— А що хотілось би побачити? — так само весело наполягав Володимир.

— Ну... хоча б ехолот. Бо зараз в’їдемо у якусь каменюку посеред фарватеру — й скінчиться вся експедиція. Коштує копійки... до речі, ми ж говорили про якісь гроші на прилади?

Помічник реготнув, але одразу ж посерйознішав й кивнув — мовляв, будуть люди!

— Ну тоді дивись.

Й, клацнувши замком, підняв панель поруч з приладовою.

— О...

Дивитись таки було на що. Наче навмисно задля контрасту, на схованій дошці напхано було стільки, що розбігалися очі. Першим, починаючи зліва, світився великий дисплей — з мапою, пунктирно прокресленим фарватером і яскравою крапкою — мабуть, вона позначала місцезнаходження корабля; а це кілька крапок — іншого кольору трохи поодаль натякали, що GPS у цьому приладі поєднувався ще й з радаром. Трохи менший дисплей показував вигнуту донизу криву й вертикальну лінію посередині. Біля дна блимала цифра «8», а поки журналіст роздивлявся, крива поповзла вгору й цифра змінилася на «6», «5», «3»... й знову поповзла вниз.

— Оце тобі й каменюка, — пояснив Володимир, хоча й так було зрозуміло, що ехолот працює непогано й фарватер тут не мілкий.

Далі розташувалися ще якісь індикатори — жодного механічного! Журналіст спасував вже на другому й водночас усвідомив, що гроші було витрачено недаремно.

— А друга панель піднімається?

Володимир знов реготнув і з готовністю клацнув замком.

— Але сюди дивитись ще рано. Хіба для розваги....

Він клацнув ще одним замком — під штурвалом, витяг закріплену на рухомій консолі клавіатуру й однією правицею, не відриваючись, проторохтів щось по клавішах. Дисплеї блимнули. На лінію курсу та глибини лягла координатна сітка, на лівому моніторі з’явилась загадкова сітчаста структура, засвітилися якісь вогники...

— І що ми бачимо? — Володимир й сам захопився, й вже не журналістові «матчастину показував», а сам тренувався. Руки його, незважаючи на хитавицю й незвичне розташування клавіатури, так і літали по кнопках. — ...А бачимо ми ось що. Ліворуч, на відстані приблизно десяти з половиною метрів, на глибині... е-е-е... п’яти з половиною метрів лежить металевий предмет вагою близько... е-е-е... ста грамів, довжиною десять сантиметрів, діаметром... ні, діаметр точно не скажу... приблизно від п’яти до десяти сантиметрів... ймовірно... консервна бляшанка!

— Ого! — на журналіста це справило певне враження, але одразу закортіло помститись. — Значить, цей прилад шукає консервні бляшанки?

Від такого припущення Володимир промахнувся навіть не по клавіші, а взагалі по клавіатурі, потім завмер, наче снаряд перед вибухом.... але видихнув повітря, й вибуху не сталося.

— Жартуй, жартуй... — несхвально пробурчав він по досить тривалій паузі. — А як твоя черга буде вахту стояти... якраз за цією штукою — то я теж пожартую.

— Гаразд-гаразд, — примирливо посміхнувся Олександр. — То розкажи хоч, що воно за штука.

— О, — Володимир одразу ж забув всі образи. — Це дуже хитра штука! Називається воно магнітний інтегратор. Шукає... ну що можна шукати електромагнітними засобами? Метал воно шукає. Добре шукає. Але повільно. Й трохи... непрямим методом. Всі нормальні люди знімають магнітограми й обробляють у лабораторії. У нас же вимірювання потрапляють прямо у комп... ну, результат ти сам бачиш. А от якби у нас було дві антени... або ми ходили над підозрілим районом колами... то я б міг не лише діаметр, я б тобі на сто відсотків вірно сказав, з-під чого та бляшанка та якого кольору була етикетка!

— Та ну? — недовірливо підняв брову журналіст. — А це як?

— Ну, це я трохи загнув, — й оком не змигнув Володимир. — Але діаметра сказав би точно!..

Корабель тим часом неспішно хитався на хвилях, рухаючись вперед. Бакен, що півгодини тому бовванів на самому обрії, вже наблизився настільки, що можна було прочитати його номер. Фарба, якою було те написане, колись вважалася білою, а тепер більш схожа була на зимовий камуфляж — світло-сірі нестерті ділянки межували з невиразними темнішими плямами. Та й сам бакен — колись червоний — зараз мав якийсь тьмяно-рудий колір.

Крива на екрані тремтіла й вигиналася, а на навігаційному дисплеї блимали позначки.

— Ой-ой, скільки сміття на дні, — похитав головою Володимир. — Дивись. Отакі яскраві позначки — це феромагнетики.