Радий Радутный - Важка чоловіча робота

І запитально поглянув на журналіста.

Звичайно, той у відповідь міг лише знизати плечима.

Володимир махнув рукою — та я, мовляв, і не сподівався на інше, зітхнув — от люди пішли, нічим не цікавляться! й лише тоді пояснив:

— Історична пам’ятка й державний заповідник водночас.

— А...

— Були.

— О?

— Оце тобі й «о». А зараз — перший у країні експериментальний приватний заповідник.

— А...

— Ага, у нас ще й не таке буває! Та тебе заціпило чи що?

Він прослідкував погляд кореспондента й сам почухав потилицю. З лісу тягнулося щось середнє між широкою стежкою чи вузькою дорогою й упиралося в воду. Біля самого берега, мало не в хвилі заїхавши, стояв розмальований в камуфляж відкритий джип — те ще й з гірляндою фар над кабіною. А у кабіні... точніше, з кабіни, витикалися два здорові типи (теж в камуфляжі), і мали ті типи на плечах справжнісінькі автомати, і навіть їхні приклади було розмальовано камуфляжем.

Лише за хвилину Олександр роздивився, що автомати не зовсім справжні — «Сайга», чи то бастард, чи байстрюк від «калашникова», але легше від того не стало.

Дядьки за «Сайгами» втупились в катер так, наче хотіли поглядами дірки у ньому просвердлити. А один ще бінокля дістав й час від часу прикладав до очей — наче вивчав корабель аж до найменшого гвинтика.

— Угу. Я ж кажу — експериментальний приватний заповідник. Знайшлася добра людина, побачила, що держава не в змозі контролювати порядок, захищати рідкісні рослини від витоптування місцевими жителями, а звірину — від місцевих же браконьєрів... домовилась з президентом... й тепер доступ сюди дуже обмежений, місцевих жителів хотіли спочатку виперти, але вони натякнули на те, що край має давні партизанські та революційні традиції... тоді відступилися, але зараз їм натякають у відповідь, що вони мешкають тут начебто не зовсім законно. Рослини тепер майже не топчуть... а звірину лупить виключно господар.... правда, буває, з гостями.

— Нічого собі!

— Натомість історичну пам’ятку — козацьке кладовище — тепер ніхто не сплюндрує...

— Ну хоч це добре...

— ...бо господар збудував на ньому мисливський замок.

Кореспондентові заціпило вдруге.

Володимир знову зітхнув, а джип з охоронцями тим часом сховався за верболозом.

— Ну, не переживай дуже! — помічник нарешті помітив стан журналіста. — Минеться! Скільки вже тих панів було — про більшість й згадки не збереглось! А може, й справді, збереже людина це місце, може, й справді, інакше ніяк не можна було...

Вперше за час їхнього знайомства Володимир розмовляв з ним без клинів, доброзичливо й навіть приязно, але...

Журналіст ковтнув слину й поспіхом відвів очі. Насправді йому заціпило зовсім не з ненависті до новоявленого магната, а виключно з заздрості.

Трахтемирівський півострів вже сховався за обрієм, Олександр навчився так-сяк тримати судно на курсі й почав розбиратися з позначками на радарі та ехолоті, коли раптом на палубі затремтіло й з каюти вискочив, ледве двері не знісши, Юрій:

— Право руля! Давай, давай, завертай скоріш!

З несподіванки журналіст крутонув штурвал так, що корабель мало не ліг набік, потім вирівнявся, але ще довго хитався, неначе п’яний.

— А що трапилось?

Капітан його запитання «не помітив». Натомість з салону боязко висунула ніс наймичка, оглянулась, й так само тихенько, наче миша, зникла.

— Ану дай-но руля Вовці!

Володимир, так само здивований, слухняно став за кермо й запитально оглянувся на командира. Олександр, трохи ображений, відійшов, але помітно було, що цікавість гризе й його.

— Тримай он на ту затоку!

Кореспондент змушений був визнати, що заміна керманича була таки доречною — «тієї затоки» він взагалі не побачив.

Однак й затокою ту западину в березі назвати було важко. Прикрита з боку ріки піщаною косою, вона на півсотні метрів тяглася вздовж берега, потім розверталася знов до батька-Дніпра, але не докотившись зовсім трішечки, буквально пару метрів, зникала. Вхід до тієї бухти також був вузький, мілкий, але на диво чистий — без жодної водорості. За мить загадка прояснилася — корабель зайшов у прохід й став, незважаючи на торохтіння двигуна. Володимир додав газу — корабель пройшов ще з пару метрів і знову зупинився. За кормою кипіла вода, спінений струмінь віддалявся з чималою швидкістю...

— Ого, течія! — допетрав нарешті кореспондент, але капітан роздратовано махнув рукою, Володимир знизав плечима і ще додав газу, корабель прорвався-таки до затоки й тицьнувся носом у берег.