Радий Радутный - Важка чоловіча робота

А Володимир ще й погляд на корму кинув, скоріш за все — на замаскований ящик з кулеметом.

Журналіст покрутив головою, потім прикинув суму потенційної здобичі — й теж зітхнув. На мить йому й справді стало шкода, що часи піратів минули.

— А кажуть, на початку дев’яностих були якісь пірати на Дніпрі, — невинно кинув Володимир, але при тому хитро поглянув на капітана.

— На початку дев’яностих багато чого було, — з абсолютно непроникним виглядом відповів той. — Щоправда, свідків не залишилось.

Володимир якраз хотів щось додати, але ковтнув фразу, ледь не подавившись.

А вітру тим часом не було зовсім, корабель йшов майже без хитавиці й ніс його розмірено різав золоті, у сонячних променях дрібні хвильки.

Дніпро вже почав звужуватись, і вигляд обох берегів одночасно діяв, наче транквілізатор. Бо воно хоч і приємно плисти широкою, могутньою річкою, але окрай берега якось спокійніше.

Черкаська гребля й шлюзові споруди виникли на обрії несподівано, хоч всі чекали на них й навіть виглядали, затуляючи очі від сонця. Журналіст хотів був подивитися процес шлюзування, але у салоні знову гепнувся мотоцикл, й кріпити його довелося зрозуміло кому.

— Та не шкодуй, — кинув Олександрові капітан. — Будуть ще шлюзи, і цікавіші!

Вночі журналіст прокинувся від дивного відчуття — раптом здалося, що корабель рухається. Він прислухався — ні... але все-таки легке ритмічне тремтіння чулося у товстому металі корпусу... наче крихітні, але чисельні хвильки раз по раз били в борт.

У правий.

Спати не хотілося геть.

Знічев’я кореспондент перекотився до трапу, стиха, щоб не розбудити Володимира, піднявся сходинками й прочинив люк.

На жаль, то були не хвилі.

На палубі, біля рубки, капітан та Олена займались коханням.

Парочка не видавала жодного звуку, лише рідко-рідко дівчина чи то ледь стогнала, а чи просто важко дихала.

Місяць якраз набрав сили, оголені тіла коханців аж сріблом виблискували й видно було все — аж до найменших деталей.

Олександр мимоволі зітхнув.

Як не кажи, а видовище трапилося захоплююче. Коханці неймовірно пасували одне до одного. Могутні м’язи Юрія вигравали у срібному сяйві й здавалися металевими. Тіло дівчини видавалося гнучким, пружним, сильним й граційним водночас — наче зіткане зі струменів ртуті. І взагалі — від парочки так і віяло первісною силою.

Вони кохалися по-звірячому, й видно було, що Олені процес подобається до нестями, і навіть капітанове обличчя, майже завжди — як з каменю витесане, зараз так і світиться диким, первісним щастям.

А на душі журналіста стало чомусь пусто та гірко.

«Ну а що ти хотів? — переконував він сам себе. — З самого початку зрозуміло було, що та дівка не для мене. Та й чого б воно Юрій тягнув таке диво для когось? І годі жалкувати, теж мені втрата... та й щоб я робив із такою дикункою? Але ж Юрій... отак, за один день домовитись... Як він це робить? Ну як він це робить?!»

Не було сили повернутися та зачинити люк за собою.

Олександр додивився дійство до самого краю, але кінець — коли дівчина, вигнувшись луком, мало не погнула фальшборт, а капітан здавив її стегна так, що, мабуть, і синці залишились, — лише посилив відчуття гіркоти.

Зрозуміло було, що такої дівчини не зустрінеш ані на прес-конференціях, ані у всяких навколо-журналістських барах.

Люк зачинився з ледь чутним брязкотом, й кореспонденту здалося, що у повній темряві на мить зблиснули Володимирові очі.

Як не дивно, але, незважаючи на теплий, навіть спекотний день, металом в каюті не пахло зовсім.

«Висмерділося...» — проскочила крізь сон думка.

Не виспавшись уночі, журналіст ганебно прохріп і сніданок, й початок руху, й прокинувся лише від бубоніння біля самого люка:

— Собака! — то, без сумніву, був голос, та й манера висловлюватись Володимира. — Що він собі думає? Ми повземо собі ледь-ледь, підставляємося на кожному кроці, мало не в мегафон горлаємо «Ось ми! Осьо-сьо ми де!» — а те падло волохате навіть не зволило показатись?

— Гм.

З того короткого звуку голос годі було впізнати, але вибір на кораблі був невеликий й журналіст зрозумів, що то капітан.

— Ну не в шлюзі ж він нас буде ловити?

— Гм.

Журналіст почухав потилицю й зрозумів, що його непокоїло ці дні — дуже вже різкий контраст був поміж гарячково поспішними зборами та неквапною подорожжю. Але бач, для того, щоб зрозуміти це, знадобилася репліка Володимира. «Он воно що... — промайнула ще одна думка. — Підставляємось, значить!»