Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Гм... — сказали за спиною. Журналіст озирнувся — Володимир знову покинув штурвал й підійшов ближче.

— Гм, — сказав і собі капітан. Взяв бінокль, покрутив окуляри, поводив скельцями в один бік, у другий. Перейшов на корму.

Вітер змінився, підхопив з труби цілу хмарину чорного вихлопу й кинув на палубу. Від смороду палива та гарячого металу в журналіста аж сльози виступили.

— Чорт!!!

Володимир та Юрій рикнули це одночасно, наче їм завіса з очей упала. «І прямо на ногу...» — подумки прокоментував журналіст, бо одразу ж за «чортом» почулося ще кілька виразів.

— Повний вперед! — рикнув з корми капітан. — Відставити! Йдемо, як ішли! Олено, геть з палуби! Володю, бінокля на місце! Сашко, стань, як стояв, й плюй у воду, чайок рахуй, чи що, лише у той бік не дивись!

Юрій оглянувся. Журналіст піймав себе на тому, що вперше бачить, як той посміхається. І якщо це була посмішка...

Щоправда, Володимир посміхався теж, і його обличчя все-таки більш схоже було на усміхнене.

Вони перезирнулися. Всі разом.

— Волохатий? — навмання спитав журналіст.

— Може бути, — неголосно відповів капітан. — Але... знаєш що... хоча тебе, він, здається, за супротивника не вважає.... але просто так... про всяк випадок...

Юрій ще трохи помовчав і зовсім вже тихо додав:

— Не згадуй.

Цятка не збільшувалась.

Журналіст знічев’я вештався палубою, пару раз зазирнув у салон — там Олена, користуючись моментом, коли капітан сам стояв за штурвалом, кокетувала із Володимиром; поткнувся до машинного відділення — видовище могутнього двигуна, дротів, трубопроводів, трубок та трубочок справляло-таки певне враження; потім подався був до каюти — але за кілька хвилин занудився й там.

Щось неправильне було в ситуації. Організм, ковтнувши чи то з переляку, чи з несподіванки, добрячу порцію адреналіну, вимагав бійки або хоч погоні, ба, навіть згоден був на ганебний драп... але реалії практично морських відстаней вносили свої корективи.

«А як же, мабуть, моряки на лінкорах мучилися... — промайнула химерна думка. — Вранці побачили ворога... опівдні вийшли на дистанцію пострілу... пальнули... ще п’ять хвилин почекали, поки снаряд долетить... від такого чекання може й дах поїхати!»

На щастя, водосховище все-таки було трохи менше за море.

За годину на обрії знов показався берег. Ще за годину стало зрозуміло, що, власне кажучи, берег — поняття розпливчасте, й у певних місцях він може складатися з безлічі великих та малих острівців, жменями розсипаних по воді. Острівці поросли очеретом та верболозом, деякі з них плавно переходили у півострови, деякі — навпаки, ховалися під воду, коли її рівень коливався — й зараз здавалися лисинами динозаврів — якщо в динозаврів, звичайно, траплялися лисини...

Серед очеретів та верболозів Володимир віднайшов якусь бухту, капітан майстерно загнав туди корабель — а перед тим хитрим маневром обійшов острівець навколо, дизель востаннє чхнув і заглух.

— Сашко! — без найменшої паузи гукнув з рубки капітан. — Ану бери Олену, стрибайте на берег й закидайте вхід до бухти! Очеретом, вербою, водоростями — чим завгодно!

Журналіст знизав плечима й підійшов до борту. Вода була каламутна, зелена від водоростей й сильно відгонила болотом та гниллю. Лізти у неї аж ніяк не хотілося.

З салону вихопився Володимир з якимось ящиком у руках й підтюпцем пробіг на корму. Капітан закріпив штурвал й подався туди ж. За мить там вже щось брязкало.

— Ну... Руку подати?

Журналіст оглянувся. Позаду стояла Олена, трохи насмішкувато мружила очі й простягала йому — на вибір — сокиру й сікач для очерету. Сікач дуже нагадував формою й розміром кубинське мачете й вигляд у її руках мав досить грізний.

— Ага... так... зараз... — кореспондент на мить розгубився, потім узяв себе в руки, зітхнув й першим стрибнув з борту просто в болото.

Ноги по коліна залізли в намул, а вода скипіла смердючими пухирями. Рівень її сягав тут грудей, й бульбашки лопалися просто в обличчя.

— Зачекай, не стрибай!

Журналіст випручався з холодних гидких обіймів грязюки, випростався — води одразу стало лише по пояс.

— Потонеш.

Він прихилився до борту кораблика й скомандував:

— Лізь.

— Дякую, — посміхнулась Олена й слухняно поставила ногу йому на плече.

Дівчина виявилась важкуватою. Журналіст відчув, як знову занурюється у багнюку. Під п’яту потрапив якийсь слизький корінь, й здавалося, що він ворушиться. Олександр зціпив зуби й переконуючи сам себе, що гадюка під водою та під землею водночас жити не зможе, переступати не став. Натомість склав замком руки й підставив їх Олені.