Радий Радутный - Важка чоловіча робота

І от тепер... жіноцтво наче навмисне йому мстилося.

«Закохався?» — промайнула насмішкувата над самим собою думка.

Журналіст сплюнув й рішуче поліз на палубу.

І вчасно.

Корабель почало теліпати вже зовсім безладно, нудота таки наздогнала кореспондента, він кинувся до найближчого борту, але дорогою наскочив на Володимира, й той стусаном спрямував його до борту підвітряного.

Й кілька хвилин Олександр, висунувшись до пояса, зависаючи на фальшборті, здригаючись у блювотних судомах, мав чудову нагоду той стусан оцінити належно.

На жаль, чайки також оцінили широкий жест журналіста й потім довго пікірували на корабель, бомбили й горлали хрипким тенором:

— Ма-а-а-а-а-а-а-а-ло! Ма-а-а-а-а-а-а-а-ло!

Навіть на кам’яній (хоч кресалом бий!) пиці капітана було помітно занепокоєння, а Володимирові емоції можна було читати, як книжку. І книжка та була не збіркою гуморесок. І навіть Олена час від часу виходила на палубу й озиралась навколо.

А на що тут було дивитись? За кілька днів Олександр вивчив палубу, як першокласник — парту, нудитися у салоні теж набридло, а в каюті, розташованій ближче до носа, відповідно, дужче й гойдало. А може, вся справа була у тому гойданні. А може...

Останню причину депресії журналіст гнав подалі, але все одно згадувати нічне видовище було гірко.

Тож залишалося лише стовбичити біля поручнів й крутити носом за вітром.

Як на те, вітер раз по раз міняв напрямок й кидав в обличчя то бризки, то смердючий дизельний вихлоп з труби, кореспондент відвертався, ухилявся від особливо дошкульних клаптів піни й намагався не дихати, коли дим гнало в обличчя. Коротше кажучи, головою доводилося крутити добряче.

Можливо, саме тому Олександрові й впала у очі сріблясто-сіра цятка на обрії.

Цятка, на відміну від берегів, бакенів, чайок та рідких зустрічних суден поводила себе досить дивно — не наближалась й не віддалялась, не збільшувалась, не зникала, і взагалі...

Зацікавленість пробила депресію, журналіст не полінувався піднятись до рубки й витягти з футляра бінокль.

— Розважаєшся? — несхвально зиркнув на нього Володимир. — Іди-но краще Олені допоможи. Бач, яка хитавиця, там, у салоні, мабуть, знов усе попадало.

— Зараз... — механічно відгукнувся кореспондент, підкручуючи окуляри.

Зображення у біноклі стрибало та розпливалося, він спробував прихилитись до дверей рубки — але стало ще гірше.

— Ти краще стань посеред палуби й хитайся назустріч кораблеві, — порадив з-за штурвалу Володимир. — До речі, кого виглядаєш? Тут нема нічого цікавого, це трохи далі за течією почнеться...

— Та он, теліпається щось на обрії... — спроквола вимовив Олександр. — І не пташка, і не бакен... може, мотлох якийсь...

Справді, вловивши рваний ритм хитавиці, можна було так-сяк втримувати ціль у полі зору. Але щось розрізнити...

— Корабель воно, чи що?..

— Ану...

Володимир недбало вхопив бінокль однією рукою, повів головою в один бік, у другий...

— Де?

— Та он же! Позаду по курсу! Може, градусів десять ліворуч...

— Ти не мудруй, ти краще пальцем покажи...

— Он!!!

Володимир знизав плечима, покинув штурвал, вийшов геть з рубки й з хвилину водив біноклем то в один бік, то в другий, потім знизав плечима, опустив прилад й почав вдивлятися в горизонт неозброєним оком.

— Не бачу... Ану ще раз покажи!

— Вже рука заболіла показувати, — незадоволено пробурчав журналіст, але все-таки ще раз тицьнув пальцем.

Володимир знову припав до бінокля.

— Не бачу... — він знову знизав плечима, потім почухав потилицю (тим же біноклем) й утворив на обличчі якусь дивну міну — кореспондент такої ще й не бачив, й, звичайно, не міг знати, що вона означає. Здалеку схоже було на великі сумніви.

— Ану гукни капітана!

Юрій чи то не спав взагалі, чи прокинувся від легенького рипу люка — лише очі зблиснули у напівтемряві.

— Там якийсь підозрілий об’єкт на обрії, — пояснив журналіст. — Володя просить підійти, глянути...

Юрій знизав плечима, вийшов на палубу й озирнувся:

— Де?

— Та он....

Про заболілу вже руку кореспондент чомусь змовчав.

— Та де ж?

— Та ви змовилися, чи що? — журналіст вже почав ображатися. — Он, он, сіра цятка просто за кормою, трохи лівіше, градусів десять!

— Олено!

Дівчина вихопилась на палубу легко, наче кішка на дерево, й запитально поглянула на капітана.

— Щось бачиш? Отам?

— Бачу, — трохи здивовано відповіла стюардеса. — Щось таке, як срібляста цятка.