Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Що, подобається штучка? — підморгнув йому Володимир. — Отож. Наш капітан ще й не на таке здатен!

— Я тут ні до чого, — знизав плечима Юрій. — Сам навіть не сподівався. Просто пощастило.

Дівчина слухала ті розмови — і теж посміхалася.

Після сніданку Олена хутко змела зі столу посуд й всілася біля води — мити його піском. Діяв цей засіб ефективніше за всякий «фейрі». Навіть тут всі рухи її здавалися зграбними й граціозними.

От лише додалася одна незручність — задля певних потреб доводилося тепер відходити в хащі.

Журналіст відходив й відходив, оглядаючись — але з-за кожного куща дівчину було видно. Кущі на десятому він піймав себе на тому, що діє, як той пенсіонер з відомого анекдоту, що писав скаргу в ЖЕК, ніби йому з вікон видно якраз жіночу лазню, й це погано впливає на його мораль.

— Так не видно ж нічого! — каже представник комісії, що прийшла розбиратись.

— А ви станьте ось тут, на шафу й висуньте голову у кватирку — то одразу й побачите!

Олександр сплюнув, покрутив головою — от, мовляв, причепилося! — але рушив ще далі, в гущавину геть непролазну. Скоро під ногами захлюпало й кущі перейшли в очерет та якісь болотяні чагарники. Жодних ознак стежки, по якій капітан вночі збігав у село. Звичайно, й слідів не було.

— Росіяни називають дорогою те місце, яким збираються проїхати, — незадоволено пробурчав він.

Потім подумав й додав:

— А наш капітан — те болото, по якому можна пройти.

Під ногами тріснуло й провалилося. Олександр ледь встиг схопитися за найближчий чагарник, поколов руку, зашипів, повернув назад. Й лише знову забачивши берег, зрозумів, що забув зробити те, за чим ішов.

А за мить виявив, що ноги його, й штани, й черевики були геть забабрані чорною смердючою болотяною тванню. Журналіст рушив був до затоки, але тут корабель коротко рикнув сиреною й Володимир замахав з борту рукою — «пора!»

— Ой, як ти замурзався, — зустріла кореспондента Олена. — Це ж треба, як не пощастило! Знімай все, зараз я виперу. Та тут скидай, нащо тобі та заміна, сьогодні спекотно буде!

Так воно й виявилось.

На диво яскраве сонечко піднялося над лівим, положистим берегом, трохи посліпило очі, подумало, вискочило в зеніт — й почало так припікати, що скоро вже і Юрій, й Володимир залишились лише у плавках й почали один поперед одного під’юджувати Олену:

— Ну то й що, що купальника не взяла! Теж мені горе. Сама казала, що спекотно буде!

Дівчина спочатку відмахувалась, потім почала дражнити чоловіків, закачуючи блузку під самі груди, а потім махнула рукою, показала всім язика, зникла в каюті й за кілька хвилин з’явилася у шортах, нашвидкуруч зроблених зі старих капітанових джинсів.

— Ну як?

Жарти миттю припинились, запала тиша. Не менше, ніж за хвилину Юрій крекнув й мовчки показав великого пальця. Володимир почухав потилицю й загадав, щоб під час його вахти Олена перебувала виключно на носі корабля, бо інакше він (керманич) буде дивитися на неї, а не прямо по курсу, й він (корабель) обов’язково у когось вріжеться, а Олександр лише рота роззявив.

Дівчина вдячно посміхнулася капітанові, Володимирові пирхнула й сказала, що вона не носовою фігурою наймалася, а стюардесою, а на кореспондента поглянула з дивним виразом на обличчі — чи то жалем... чи, може, зацікавленістю?

Олександр зрозумів, що підбадьорює сам себе, зітхнув й знову ж таки сам собі постановив у бік красуньки не дивитися... ну, намагатися не дивитися... ну, не дуже часто поглядати хоча б... та хай йому чорт, хоча б не стовбичити весь час, втупившись в оті груди! Що, цицьок голих ніколи не бачив?!

Коли проходили Канів, по правому борту трапився великий чотирьохпалубний теплохід.

— Чи не «Вучетич»? — першим запитав Володимир, мружачи очі проти яскравого сонця. — Ти ба, ще живий!

— А біс його зна, — капітан теж підняв голову від приладової дошки. — Хоча може бути. Катає собі іноземців по круїзних маршрутах, що йому зробиться.

Корабель наблизився, і коли стало видно назву, було зрозуміло, що Володимир вгадав. Круїзник мав вигляд одночасно розкішний й пошарпаний. Помітно було, що корабель знавав і кращі часи, але непогано зберігся й зараз нагадував «мадам» із борделю, але таку, що особливо важливих клієнтів обслуговує особисто.

— Кажуть, квиток коштує вісімсот доларів, — докинув й собі журналіст.

Володимир та Юрій перезирнулися, але логіка наступної фрази виявилась трохи несподіваною для кореспондента.

— Оце була б здобич!