Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Сашко, ану подай кінець!

Капітан уже зістрибнув на берег. Журналіст слухняно кинув товстий канат із зашморгом, Юрій одним рухом накинув його на товсту деревину й, жодного разу не оглянувшись, кинувся в хащі.

Залишалось лише запитально дивитися на Володимира.

— А я знаю? — правильно зрозумів його той. — Може, до вітру людині схотілося. Припекло.

— Гм, — сказав журналіст й не повірив.

І правильно зробив, бо вже за мить з кущів видерся назад капітан, змахнув з обличчя павутиння й задоволено рикнув:

— Привал! Ночуємо тут!

Володимир вкотре знизав плечима й вимкнув двигун. З салону знову висунула ніс наймичка.

— А, до речі, — розвернувся до неї Юрій. — Дівчино, ти нас не влаштовуєш. Готувати не вмієш, прибираєш погано... коротше кажучи, тебе звільнено.

Наймичка миттю зникла з палуби й — журналіст міг би закластися — знову зарюмсала.

— Мабуть, капітан знає тут когось, — невпевнено промовив Володимир. — Або село якесь поруч, що він його знає. Може, знайде когось з руками, що з правильного боку ростуть.

Дівка незграбно вилізла трапом не берег, кинула останній погляд на капітана — такий жалісливий, що в Олександра аж серце зайшлося, але Юрій якраз копирсався з якимось металевим мотлохом й навіть уваги на те не звернув. Дівка похнюпилась, схлипнула й зникла в кущах.

— Як же вона додому добереться, — жалісно сказав Олександр.

— Добереться. Їй тут недалеко, — похмуро буркнув Володимир.

Ніч видалась прохолодною, але за день каюта, мабуть, добряче нагрілася, а може, не досить ефективно працювало охолодження дизеля, бо знову смерділо нагрітим металом й, здається, навіть дужче, аніж минулої ночі.

А ближче під ранок журналіст аж прокинувся від холоду й з годину цокотів зубами, мріючи про кухоль гарячої кави. Не про фірмову крихітну філіжанку, навіть не про стандартну кафешну чашку, навіть не про гранчак, у якому каву подають провідники в потязі, а саме про кухоль — великий, розігрітий так, щоб навіть у руці було боляче тримати, й щоб кава була не обов’язково якась якісна або знаменита, але густа й гаряча...

— А кому кави в постіль! — раптом почулося зверху.

Коли людина бачить щось несподіване, то кажуть, що вона — аж очі вирячила. Коли людина щось несподіване чує, вирячити вуха вона не може... але тут би підійшов саме такий вираз.

І справа була не в тому, що почулося зверху. Річ була у тім, що сказано це було голосом жіночим, дзвінким, ніжним та лагідним, й звучав він так мелодійно, що хоч одразу на сцену...

А потім журналіст вирячив й очі.

Бо зверху спускалося таке вже небесне створіння, годі було й порівняння знайти! Довге біляве волосся, зібране в хвіст, оминало чудові груди, як річка — два пагорби, такою ж рікою спускалося аж до талії — тоненької, хоч пальцями обхоплюй!, а талія круто переходила в стегна... а оскільки дівчина спускалася по драбині, то стегна ті вихилялися так, що журналіст аж глипнув.

Небесне створіння мало в руці два великі паруючі кухлі, й пахло з тих кухлів кавою... справжньою кавою, а не тими помиями, які примудрилася зварити вчора та... як же її... та й справді, як же вона називалася?

— Мене звати Олена, — мотнула волоссям дівчина. — Ваш капітан... е-е-е... запросив мене взяти участь у експедиції... якщо ви не проти, звичайно. Ви ж не проти?

Журналіст отетеріло махнув головою — не кивнув і не похитав, а щось середнє, але в Олени те сумнівів не викликало.

— Ну й чудово! — вона чарівно посміхнулася, вручила хлопцям по каві й вискочила вгору по драбині — вправно та зграбно, наче гімнастка з цирку.

Ще й гукнула зверху:

— І не баріться, бо час уже снідати!

Лише тоді журналіст перевів погляд на Володимира.

— А що я казав, — вигляд у того був трохи здивований, але далеко не такий ошелешений, як у кореспондента. — У нашого капітана багато знайомств!

На сніданок був товстенький омлет з помідорами, бутербродами з сиром, та знову ж таки кавою. Але нова куховарка примудрилася навіть цими простими стравами сервірувати столика так, як не у всякому ресторані вміють. Навіть масло нарізано було квадратиками — бери й маж... або краще давай я намажу...

Олена примудрялася водночас й прикрашати собою сніданок, й підсовувати хлопцям ласі шматочки, й наливати каву, й подавати сільничку, й при тому ще й посміхатися, кокетувати з Володимиром й пускати бісики капітанові — і навіть той посміхався, й зацікавлено-підбадьорливо поглядати на журналіста...а той, в свою чергу, погляду не відводив від неї, аж поки не тицьнув себе виделкою в носа.