Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Він перехопив задумливий погляд кореспондента, зітхнув й сам себе переклав:

— Ну... залізо, криця... чавун... Теоретично ще сплави можуть бути, але тут — навряд чи. Оці, тьмяніші — то пара... коротше, то не такі магнітні метали. У нашому випадку, найчастіше — дюраль. Буває ще мідь та бронза. Буває ще...

Він знову зітхнув й уточнювати не став.

— Цифри поруч з позначками — то максимальні розміри. Якщо предмет лежить якраз під нами — їм можна вірити. Якщо навскоси — то не дуже. От якби у нас було дві антени...

Він сам себе урвав й знову проторохтів щось на клавіатурі.

— Ось що роблять у таких випадках...

Позначки накрило координатною сіткою, водночас крива поповзла кудись убік.

— Тю, а що воно за...

Володимир спочатку втупився в монітор, потім трохи розгублено підняв голову... й щосили крутонув штурвал ліворуч.

— Тримайся! Тьху, приготуватись до зіткнення!

Однак бодай схопитися за що-небудь Олександр не встиг.

Голосне «бомммм!» почулося спереду. Бакен розпачливо мотнув щоглою, на якій було закріплено якісь металеві пластини, й зник під водою.

Ще одне, вже глухіше «бом...» почулося з-під палуби, потім скреготом прокотилося під ногами, ще раз бомкнуло з протилежного борту...

Володимир винувато поглянув на журналіста.

...А бакен вирвався з-під боку кораблика, підскочив, наче хотів на палубу видертись, нахилився — так, що зім’яті пластини трохи по салону не вдарили, й ще довго стрибав, хитався, вимахував щоглою, наче горлав їм услід:

— Негідники! Хулігани! Ось я вам зараз дам!..

Екіпаж, нерухомо завмерши у рубці, дивився назад — Володимир знічено та винувато, а Олександр — просто роззявивши рота.

— Н-да... — почулося ззаду. — «Титаніка» я б вам не довірив!

Хлопці одночасно оглянулися, зіткнулися плечима й опинилися в різних кутках рубки.

Юрій, склавши на грудях руки, стояв у дверях й дивився то на прилади, то на Володимира. Капітан, мабуть, уже спав, бо вискочив лише у трусах. На журналіста він навіть уваги не звернув... й це було якось навіть трохи образливо.

— Та я... — невиразно промимрив Володимир. — Та воно... Та хто ж...

— Угу, — буркнув іще раз Юрій. — Звичайно, звичайно.

Володимир замовк.

— Добре, — капітан махнув рукою й розвернувся назад до каюти. — Оглянеш борт й днище. А ти, Сашко, подивись у салоні — бо там, здається, теж щось упало...

— От бач, як добре, що днище посилили! — сказав Володимир таким тоном, наче журналіст колись був надто проти тієї модернізації. Олександр знизав плечима й рушив до салону.

Виявилось, що «щось» таки впало.

Мотоцикл лежав на боці. З баку — мабуть, повного, крізь дірочку в кришці сочився бензин, а дівка розгублено метушилася поруч й знову мало не плакала.

— Ану посунься! — журналіст легко поставив машину на місце й лише тоді повернувся до наймички. — Ну, чого ти? Подумаєш, впало! Не загорілося ж?

Дівка кусала губу й ховала обличчя. Олександр знизав плечима й подався назад до рубки.

Володимир уже встиг позачиняти всі панелі, й зараз управління мало такий самий вигляд, як тоді, коли мати три прилади вважалося цілком достатньо.

Меланхолійний осінній настрій чомусь не полишав журналіста, й пояснення Володимира доходило наче крізь вату:

— Загалом керувати нашим корабликом легко, приблизно так само, як і машиною... ти ж машину водиш? ну тоді все просто! — так, приблизно так само, але навпаки. Коли покрутиш штурвал, руль повертається, й корабель входить у циркуляцію. Щоб вирівняти його, треба поставити руль знову у нейтральне положення, зрозумів?

Корабель слухняно входив у циркуляцію, а от далі починались проблеми — він або зовсім не бажав з неї виходити, або ж, навпаки, розвертався в протилежний бік. Пінистий слід за кормою звивався, наче п’яна гадюка. Олександр зітхнув. Коли за кермом стояв капітан, та навіть і Володимир, то слід був... ну, не ідеально рівний, звичайно, але...

— А що воно за одоробло на березі? — запитав він скоріш для того, щоб відвернути увагу, аніж з цікавості.

«Одоробло» складалося з великих стовпів, складених пірамідою, та якоїсь конструкції зверху.

— О, це теж важлива для навігації штука! — задер пальця вгору Володимир. — Називається «створний знак». Ось подивись, далі за ним, трохи лівіше — ще один. Бачиш?

Журналіст придивився. Справді, значно далі від берега, на узвишші, здіймалася така сама споруда.

— Як тільки вони стануть в одну лінію, один за одним... це означатиме, що ми знаходимось у певній точці, позначеній в лоції...