Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А у нас і лоція є?

Олександр навіть собі не признався б, що це у ньому просто заграло дитинство. Таємничі лоції, координати, азимути... колись давно-давно, в дитячих та юнацьких книжках це звучало так романтично... Сходити по азимуту, взяти координати, потримати у руках загадкову й привабливу «лоцію»...

— Аякже. Он у шафці, подивись, як цікаво.

Лоція виявилась тоненькою книжечкою, щоправда великого формату — більша навіть за альбом для малювання. Але замість опису небезпек плавання, сторінки містили лише схематичні мапи — та ще й всіяні якимись позначками, пунктирами, написами на зразок «ізобата»... «забора»...

Олександр позіхнув. Що ж. Власне, він давно знав, що життя складається в основному з розчарувань.

— Та нам воно не актуально, — неправильно зрозумів його Володимир. — У нас GPS є, й вся річка в комп’ютері — з глибинами, ізобатами... і навіть з тим, чого в лоціях ніяк не може бути!

Він змовницьки підморгнув.

— А колись ті створні знаки були дуже корисні!

Помічник розповідав ще щось, але кореспондент майже не слухав.

«Колись» — це мабуть, тоді, коли й корабель цей вважався новеньким, й ніяких GPSів не лише в небі не літало, але й у проектах не було... натомість тоді була горілка по три двадцять... чи по три шістдесят? натомість реклами не було по телевізору... й телевізори були чорно-білі, й навіть не в кожній родині... натомість була газета «Правда» — нуднюща, але обов’язкова для кожного комуніста... а, точно, тоді ж іще комуністи були... справжні... які мали за мету — вільне й справедливе комуністичне суспільство створити, а не завоювати більшість у парламенті...

Корабель раптом здався йому гостем з тих далеких років, який вражений, здивований, шокований, роздивляється навкруг — і не пізнає навіть знайомих місць.

Судно гойднуло, журналіст стрепенувся й прислухався.

— ...так от, вискакує він на мілину, та добряче так, мало не на півкорпуса, летить шкереберть разом з футштоком, мордою у пісок, матюкається, як шалений, і що виявляється? виявляється, місцеві хлопці вкрали акумулятори з бакена, ліхтар прихопили, й повісили на майданчику понад Дніпром, щоб там танці влаштовувати! Й коли той дядько врізався в мілину, танці були у самому розпалі, а коли прокинулися й матроси, то вони там такі танці влаштували, що, мабуть, хлопцям і досі носи ломить, а дівки на дітей поглядають... з немісцевими рисами обличчя.

Володимир зітхнув.

— А зараз навігації майже нема — лише баржі з металобрухтом, і той за бугор, половина бакенів сама потонула, ще з половини акумулятори покрали, а ми з тобою, он, навіть відбивач поламали.

— Який відбивач?

— Та кутовий же ж! На тому бакені, що під дном пропустили! Ну, бачив, хитра така конструкція на щоглі? Три пластини, зварені під прямим кутом відбивають промінь радара точно у тому напрямку, звідки він прийшов. В результаті така маленька штука сяє на екрані так, наче велика баржа якась! Й чим точніше витримано кути, тим... ну, на той відбивач, що ми поламали, тепер буде досить важко помітити...

Володимир знову зітхнув і на деякий час примовк.

Потім додав:

— А може, воно й на краще.

Пауза була така довга, що Олександр вже й забув, про що мова.

— Це ти про що?

— Та про відбивач же!

— А... Тю, а чому ж на краще?

— А чорт його зна, хто за нами пливтиме...

Висновок був настільки далекодумний, що журналіст з півхвилини розплутував таку логіку: а) хтось може плисти позаду; б) з ворожими намірами; в) з радаром; г) серед ночі або в тумані; ґ) може здуру впилятися в бакен...

Кореспондент аж головою мотнув, а Володимир тим часом філософствував далі:

— Жодне явище не може бути однозначно хорошим або поганим...

Олександр налаштувався був на довгу нудну лекцію про екзистенціалізм, але помічник раптом проілюстрував висновок наочно та актуально:

— Он, бач півострів?

Справді, праворуч чи то берег вдавався далеко у річку, а чи навпаки, Дніпро обходив якусь непереборну навіть для нього перешкоду — але півострів у формі великого трикутника важко було не помітити. І не лише по причині, вже названій. Навіть серед зелених, мальовничих берегів цей куточок природи вражав своєю красою. Ліс підступив під самі береги, лише де-не-де серед дерев вклинювалися крихітні піщані пляжики — якраз на одну-дві людини. Жоден намет, жоден слід від багаття не псували краєвиду. Жодна бляшанка з-під консервів, пластикова або скляна пляшка не різали око.

— Знамените місце, — зітхнув Володимир. — Трахтемирівський півострів.