Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Але мова пішла не про те.

— Нічого не чую! Хай йому чорт, як він, гад, це зробив?

— Не придурюйся, — буркнув капітан, запихаючи до рота одразу цілу котлету. — Сам прекрасно знаєш, як.

— Та знаю... — Володимир здригнувся. — Але ж.... Нам це не обов’язково робити?

— Може, й не обов’язково, — знизав плечима Юрій. — А може, краще було б і зробити.

Журналіст не розумів з того анічогісінько, але встрявати не пробував. Його мучило інше.

— А на скільки вистачить імітатора? — вже іншим тоном перепитав Володимир. — На шість годин вистачить?

— Та може, й вистачить, — капітан знову стенув плечима. — Але ж хто його змусить іти по прямій? Натикнеться на якийсь острівець, застрягне... те падло, звісно, захоче... гм.. довести справу до кінця... і тут уже починаються варіанти... Якщо острівець трапиться величенький... то воно й на краще. Поки обшукає.... поки здогадається, що ми його обдурили...

— А що, той імітатор важко відрізнити від корабля? — не втримався журналіст.

— На радарі — важко, — відрубав капітан.

А Володимир по паузі пояснив:

— Пам’ятаєш кутовий відбивач? Ну, я тобі пояснював. То ми саме такий на іграшковому кораблику й запустили. Якби можна було наш радар увімкнути...

— Ага, — примружив очі капітан. — Воно б таки непогано...

Потім ковтнув ще пива й додав:

— Але здається мені, доведеться все-таки діяти більш традиційними методами.

Володимир зітхнув й теж потягся до пива.

— А про які засоби мова? — перепитав журналіст, Володимир ще раз зітхнув і... зовсім несподівано здригнулася та зітхнула Олена.

Темрява впала на землю якось несподівано — наче вимкнули світло. Капітан подався до каюти, підняв всі панелі, навіть ті, що кореспондент ще не бачив піднятими, й довго вистукував по клавіатурі, стиха лаявся й щось бурчав. Володимир розсівся в шезлонзі біля каюти й знічев’я роздивлявся зорі. Журналіст з дівчиною сиділи поруч — й час від часу зустрічалися поглядами.

— Володю!

— Га?

Володимир миттю задер голову — наче й не дрімав тільки-но розслаблено, наче кіт.

— Вони радар вимкнули!

— Отакої! — він реготнув. — Доперли, здається? Ну молодці!

— А чому ти радієш? Хіба нам від цього легше?

Володимирова посмішка миттю сховалася, й він аж скривився:

— От вмієш же ти підняти настрій!

Цього разу посміхнувся вже капітан.

Володимир зітхнув й поліз до каюти. Журналіст ще раз поглянув на дівчину — та відвела погляд й рушила до салону. Капітан замислено роздивлявся спорожнілу вже пляшку й безсумнівно мав намір просидіти так ще довго.

Олександр знизав плечима й теж поліз до каюти.

Було холодно й металом не пахло.

А прокинувся він від звичного вже ледь чутного шкрябання по металу.

Щось змусило його озирнутись — койка Володимира була порожня, й ковдра, недбало відкинута вбік, звисала аж до підлоги. Світло пробивалося крізь нещільно зачинений люк.

Намагаючись ступати нечутно, кореспондент піднявся трапом й обережно підняв головою кришку.

Як і минулої ночі, місячне сяйво заливало палубу, й у тому світлі тіла здавалися срібними. Олена так само вигиналася, але цього разу не мовчала, а стиха постогнувала, ахала, охала й вигляд на обличчі мала ще щасливіший, аніж учора. Руки чоловіка цього разу не м’яли її, а гладили ніжно й ласкаво, самими кінчиками пальців, він щось стиха говорив, і теж постогнував, і все було дуже схоже на минулу ніч, за одним лише винятком.

Чоловіком був Володимир.

І цього разу журналіст знайшов у собі сили відірватися, так само тихо злізти по трапу донизу й закутатись в ковдру.

На душі знов було пусто та гірко. Й звичайно, годі було й думати про сон.

Володимир повернувся не скоро, вже й місяць чи то сів, чи сховався за хмари, стало темно, а коли той прикрив за собою люк, то й взагалі — як відро на голову начепили.

Олександр покрутився ще трохи й примудрився так-сяк задрімати.

Але ненадовго.

По палубі щось прошурхотіло — ледь-ледь. Тиждень тому журналіст не почув би такого звуку.

Кришку люка щось торкнуло — ледь-ледь, знову ж таки — майже безгучно.

Поруч війнуло повітрям й чиясь рука легенько прикрила йому рота. Журналіст скоріш здогадався, аніж почув, що то Володимир.

Примарний синій вогник спалахнув над люком. Світло пробивалося через щілину, й у тому синьому сяйві кореспондент побачив, як на обличчі сусіда завмер хижий вираз.

Лише за хвилину Олександр здогадався, що примарне блакитне світло — лише блідий вогник від запальнички.