Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Юрій запитав це спокійним тоном, але все одно — якось настільки зненацька, що навіть кореспондент розгубився, не лише полонянка.

— Га? А, ну так, так... Міністр у нас зараз... Ви про якого міністра?

— Про міліцейського. Внутрішніх справ.

На обличчі жінки вперше за весь час імпровізованого допиту з’явився розгублений вигляд.

— Ну як же... Ви не знаєте? Кравчук же ж... Микола Петрович...

— Ага.

Юрій задоволено кивнув й запхав кляпа назад. Жінка ще пробувала щось мукати, але вигляд кулацюги під носом миттю її заспокоїв.

— Ти часом не знаєш такого міністра?

Журналіст не одразу дотямив, що цього разу запитання вже звернене до нього, а капітан посміхається.

— Та ні... — Лише зараз він сам зрозумів, що жінка нахабно спробувала їх обдурити, але Юрій піймав її у найпримітивнішу пастку.

— От і я про те...

Капітан випростався й рушив бортом до носа. За мить із темряви долинули звуки, наче дві подушки одна об одну стукнулися, а потім неголосне «чорт!» — виявилось, що Володимир теж йшов назустріч.

Копачі неголосно перемовились. До журналіста долинали лише уривки фраз — «впевнений? точно! ні, не Волохатого люди!».

Капітан повернувся, але на полонянку навіть не кинув погляду.

— От бачиш, — сказав він кореспондентові. — Як не пощастить, буває, то на рідній сестрі трипер схопиш. Полізли місцеві п’янички щось вкрасти — хоч бронзи шматок! — а натрапили на власну загибель.

Очі жінки знов покруглішали.

— Але ж який все-таки Вовка професіонал! Мені до нього ще вчитись та вчитись. За цей же час розколов, витяг всі їхні імена, наміри, адреси... Молодець!

Капітан присів й лагідно погладив її по щоці.

— Чесно кажучи, — мовив він по тривалій паузі. — Таке враження, наче мені вас сам Аллах послав! Та ще й настільки вчасно! А головне — вас ще й шукати ніхто не буде!

Полонених закинули в «хитрий ящик», прикрили зверху фальшивим дном, а журналіст у ту ніч очей не склепив.

У голові весь час крутилася капітанова фраза про те, що ніхто нікого й шукати не буде. І навіть не сама фраза, а, скоріш, інтонація, з якою те було сказано.

Колись давно-давно, у дитинстві, Олександр, тоді ще просто Сашко, або навіть й Сашунчик, потрапив літом до бабусі в село. У сусідського хлопця... чоррррт, як же ж його звали? ну та біс із ним, — якраз завелося гарненьке сіре кошеня. Чемне, лагідне, не дуже нявкуче... от тільки на мишей, що ночами тупотіли по хаті, геть не звертало уваги. Бабуся, з висоти свого досвіду, підказали, що полюванню котенят учить кішка-мати, й хлопці не вигадали нічого розумнішого, як її замінити. А чого там! піймати мишу — заіграшки! трилітровою банкою! придушити? ну то це кішка душить, а ми банку потрусимо, щоб миші памороки забило! а тепер — кошеняті під самий ніс!

Та нехитра справа назавжди відбила Сашкові весь потяг і до полювання, і до котів, і до сусідського хлопця водночас. Миша жалібно писнула, а лагідне кошеня миттю перетворилося на справжнього тигра — гарчало, мурчало, й півгодини мучило бідну мишу так, що малолітній Сашунчик заховався до хати, забився на ліжко й носа не висовував з-під ковдри аж до обіду.

Подібна метаморфоза відбулася і з капітаном — він хіба лише не гарчав. Володимир теж сито мружився, а від Олени, здавалося, так і доносилося сите муркотіння.

Аж під самісінький ранок журналіст все-таки примудрився заснути, й негайно йому почали снитися коти, миші, мишоловки, собаки, тигри, потім навіть динозавр.

І вся звірина чомусь була волохата.

Вранці на палубі, якраз перед люком до каюти, якось сама собою виникла нарада. Присутня було вся команда, рахуючи трофейне кошеня, а також невідомо чий розвідник, у вигляді нахабного сірого горобця. Шпигуна кишнули, кошеняті почухали за вухами, й воно миттю ввімкнуло свою глушилку. Після цього засоби безпеки стали вважатися виконаними, й капітан першим узяв слово:

— То що ж це виходить?

Він зробив довгу паузу, й журналіст подумав, що зараз мова піде про те, що піймали не тих людей, що треба, й виникає питання, що з ними робити. Але він помилився.

— Те волохате опудало теліпалося за нами щонайменше півдня, й ніхто його не бачив, й ніхто його не чув?

Олександр подумав, капітан просто обмовився — бо хіба щось почуєш на такій відстані? Але...

— Ну не бачив — це я ще розумію... Розслабилися. Але не відчути?

Здавалося, перед нарадою Юрій добряче хильнув — ось уже друга обмовка підряд... втім, запаху не було й інші члени команди на очевидно неправильні фрази не реагували. Точніше, реагували, як на правильні.