Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Зовсім, гад, знахабнів, — на відміну від капітана, Володимир радий був нагоді побалакати. Щоправда, журналіст вже не раз переконувався, що довіряти тим теревеням слід не більше, аніж на десять відсотків — отож виходило баш-на-баш. Один мовчить, а другий бреше. А може, й перший бреше. Та й Олена навряд чи завжди говорить правду...

Олександр зітхнув й сплюнув за борт. Параноя виявилась болячкою заразною.

— Ходить, гад, слідом, й радаром своїм нас пасе! — пояснював тим часом Володимир. — Так, наче навмисне кудись заганяє!

— То, може, й справді? — журналіст ляпнув це знічев’я, аби сказати, але Володимир подивився на нього уважніше, подумав, знизав плечима й підтюпцем кинувся в рубку. Кореспондент здалеку бачив, як він завзято пояснює щось капітанові, а той, у свою чергу, здвигає плечима й чухає потилицю.

Далі дивитися стало нецікаво, бо на палубу вийшла Олена, скинула блузку й розляглась на даху салону. Сонце вигідно підкреслювало обриси тіла, груди пагорбами здіймалися вгору, ноги здавалися стрімкими гірськими річками...

Олександр ковтнув слину й розвернувся до іншого борту.

Повернувся Володимир. На невимовлене запитання спочатку кивнув головою, потім розвів руками. Мабуть, це мало означати, що заганяння радаром у кут цілком допустиме, але зробити ми все одно нічого іншого не можемо.

Імітатор зібрали, наготували, Володимир перевірив, як крутиться гвинт, але запускати не став. Натомість до рубки підкотилась Олена й теж почала щось доводити капітанові. Той реагував вже звично — чухав потилицю, кивав й здвигав плечима.

Мабуть, і Оленина гіпотеза або припущення були вірогідними, але не стовідсотковими.

Обідали мовчки. Юрій мав вигляд не те щоб дуже стурбований, але все-таки лізти до нього з запитаннями журналіст не став. Володимир жував бадьоро, як завжди, нахвалював бутерброди, жартував з господаркою — але в очах все одно світилася якась турбота.

Кінець кінцем Олександр все-таки не втерпів.

— Слухайте! А врешті-решт якого біса ми від нього ховаємось? Що він нам зробить?

Юрій поглянув на нього як на ідіота й змовчав. Журналіст на його відповідь і не розраховував, натомість озвався, як він і чекав, Володимир:

— Як це що? Потоплять к бісу!

— Як це — потоплять? — в Олександра мало шматок шинки впоперек горла не став.

— Дуже просто, — охоче пояснив Володимир. — Якщо вже ми трохи озброїлись... то вони, гади, тим більше. Правда, Юрчику?

Капітан, так і не розкриваючи рота, кивнув.

— У Волохатого глюк з цього приводу. Цебто, з приводу озброєння. Він, гад, навіть на Букрин їздив з кулеметом. Це туди, куди всі нормальні люди пістолета беруть, та й то не всі.

— А як він той курган піднімав, пам’ятаєш? — раптом озвався Юрій.

Володимир поморщився. Мабуть, спогади були неприємні.

— Отож.

— А що було на тому кургані? — зацікавився журналіст.

— Та в самому кургані то майже нічого й не було... — якось ухильно відповів Володимир. — Але Волохатий, гад такий, по-перше, розстріляв нам машину з РПГ, а потім ще...

Він крадькома зирнув на Олену — та теж зацікавлено слухала — махнув рукою й закінчувати не став.

— Коротше, гад він. І якщо нас тут заскочить — то або розстріляє, або потопить. Крім того, він на Юрка останнім часом трохи злий...

Капітан посміхнувся.

— А за що? — вліз кореспондент.

— Та так... трохи не поділили, — Володимир знову махнув рукою. — Власне, Юрчику, справді не було потреби галушку лишати.

Капітан знов посміхнувся, але вже трохи штучно.

— Ну... — журналіст рішуче махнув рукою — так, що мало бутерброд зі столу не змів. — Кінець кінцем, у нас теж є кулемет! Й великокаліберний!

— Два, — буркнув Юрій.

— Що — два? — не зрозумів Олександр.

— Два кулемети. Хоча великокаліберний, справді, один.

Журналіст трохи посидів з роззявленим ротом, Володимир, цим скориставшись, запитально поглянув на капітана, й той куцо пояснив:

— МГ-42.

— О, — сказав Володимир й на цьому зупинився.

— Тим більше! — Олександр хотів знову махнути рукою, й Олена про всяк випадок відсунула тарілку, але журналіст передумав. — То, може, не тікати треба, а нанести превентивний удар?

Володимир коротко реготнув, потім покрутив головою й пояснив — терпляче, як малій нерозумній дитині:

— Я ж кажу — Волохатий має глюк з цього приводу. Якщо вже у нас на борту два кулемети, то у нього — щонайменше чотири...

— Або десять, — зітхнув Юрій, й помічник енергійно кивнув.

— Точно! І ще добре, що РПГ можна цього разу не остерігатись.