Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Втім, паніка здійнялась даремно. Борщ виявився якраз — і не пекельно гарячий, і не прохололий, чудовий на смак — коротше, як і все, що Олена робила. Журналіст так і сказав. Капітан посміхнувся, Володимир щось гмукнув з повним ротом, а Олена аж зашарілася.

Й лише після цього кореспондент звернув увагу на те, що корабель стоїть.

— Тю, — сказав він. — А я думав, ми поспішаємо.

— І я так думав, — охоче відгукнувся Володимир. — І Юрко, мабуть, теж.

Капітан бликнув на нього, але змовчав.

— Й більш того, — не вгавав Володимир, — мабуть, і Волохатий так думав. І думає. А ми — осьдечки.

— І чим це нам допоможе? — журналіст проковтнув шматок шинки й потягся до наступного.

— А нічим! — злостиво пробурчав капітан. — Він теж розумна тварюка. Увімкнув радар й сидить десь поруч. Й сидітиме, поки ми носа не висунемо. І то, це лише за умови, що він нас точно загубив.

— А якщо ні?

Запитання повисло в повітрі, й Олександр зітхнув. Справді, з методами копачів він уже ознайомився. Залишалося змиритися й з думкою, що зараз звичаї стосуються не лише професіоналів, але осіб, які тих супроводжують.

Він ще раз зітхнув й налив собі кави.

— А ти нічого дивного не помічаєш? — запитала раптом Олена.

Журналіст завмер. Як він вже не раз переконувався, не помітити якогось хитрого чи то кулінарного, чи косметичного вибрику — означало добряче жінку образити.

На столі було все, як завжди. З Олениною зовнішністю — теж. Крім того, косметики на ній завжди був такий мінімум, що й не помітиш, поки заміж не візьмеш.

— Кава сьогодні дуже смачна... — обережно відповів Олександр.

Володимир коротко реготнув, а Олена скривилася й махнула рукою:

— Тьху! Та я не про те!

— А що?

Журналіст про всяк випадок уважніше придивився до її обличчя — та ні, наче нічого.

— Я про те, що навколо робиться!

— А....

Кореспондент полегшено зітхнув (як йому здавалося — непомітно) й обвів поглядом навколишній пейзаж. Краєвид був вже звично чудовим. Берег спинався вгору добрячим пагорбом, ліс так і палав жовтаво-багряними кольорами, річкою котилися темно-сині хвилі — рівно й спокійно, неначе воли до Криму. Трохи поодаль виднілося два намети — можливо, розташувалися якісь туристи, абощо...

— Та нічого. Все нормально. Та й місце ж тут людне, що вони нам робитимуть.

— Як це — людне? — у капітана в очах спалахнув лихий вогник. — Нема ж...

Він затнувся, й журналіст трохи здивовано підняв до очей бінокль. Та ні... ніяких галюцинацій.

Намети були новенькі, аж блискучі; якась жінка в джинсах та ліфчику від купальника ворушилася біля багаття, потім з намету виповз патлатий дядько, витяг за собою якусь залізяку, поклав біля вогню й поліз назад.

— Ну он же...

Капітан вирвав у нього оптику, втупився... покрутив окуляри... покрутив головою... мовчки передав прилад Володимирові. Той теж приклав бінокль до очей... повернув голову в один бік... у другий... гмукнув, передав бінокль дівчині.

— А мені воно на біса, — норовливо повела та плечима.

— А й справді, що це я... — Володимир, здавалося, трохи зніяковів.

— То що? — капітан дивився на нього впритул.

— Нічого.

Вони разом обернулись до кореспондента:

— Де?

— Та он же!

Юрій зітхнув й, навіть не глянувши у вказаний бік, рушив до рубки. За мить ревнув дизель, палуба затремтіла, й береги звично вже поповзли назад — корабель рушив. Досвіду журналіста вистачило вже на те, щоб зазначити, що курс він взяв на північ. Проти течії. Цебто назад.

— А чому...

Володимир дивився на нього з дивним виразом на обличчі. «Як на дурня у шестисотому мерседесі, — спало на думку кореспондентові. — Співчутливо й заздрісно водночас».

Але найобразливішим було те, що й Олена дивилась на нього так само.

Весь день корабель кружляв, ховався в протоках, крутив петлі, неначе заєць на снігу, зупинявся, вичікував невідомо чого, потім знову рушав.

Володимир з годину ходив за капітаном, допікаючи того запитаннями — мабуть, досить дурними, як на його погляд — бо Юрій відмовчувався або відповідав ухильно та незрозуміло.

Зрозуміло було одне — вони ховалися. Вперто та наполегливо. А загадковий Волохатий так само вперто та наполегливо їх шукав. Невідомо, як. Й невідомо, навіщо. І це непокоїло журналіста трохи більше, ніж перше.

Ближче до обіду Юрій раптом гукнув помічника й щось показав йому в рубці. Володимир кивнув й поспіхом кинувся до салону, а вийшов звідти з уже знайомим кореспондентові імітатором.