Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Мені можна пробачити, — якось нерівно посміхнулась Олена. — З відомих причин...

Юрій та Володимир одночасно кивнули, журналіст подумав, не знайшов жодної «відомої причини» — але про всяк випадок теж кивнув.

— Ну, про себе я мовчу, — капітан теж скривився й почухав потилицю. — Але ж ти, Вовчику?

Володимир безпорадно знизав плечима й навіть руки розвів — мовляв: «ну, не вийшло! ну що я зроблю!?».

Журналіст думав, що зараз капітан розпочне його хвалити — за пильність — й приготувався сказати щось скромне, але героїчне.

— І як могло статися, що помітити гада вдалося лише оком, та й то — зеленому лопухові? Не ображайся, Сашко, то в нас просто термінологія така...

Вибачення — якщо, звичайно, те можна було сприйняти за вибачення — трохи спізнилось. Журналістові аж руки зсудомило. Й лише за хвилину у вухах перестало звучати те «зелений лопух!», професійна пам’ять все-таки витягла на поверхню дещо цікавіше — «лише оком».

А чим же ще можна було його помітити?

— Я, Юрчику, сам дивуюсь, — знову розвів руками Володимир. — Розумієш... я не те, щоб його не бачив...

Слово «бачив» він сказав з якоюсь особливою інтонацією — втім, можливо, журналісту це просто здалося.

— ...а якось не задумувався над тим, що бажано все-таки час від часу... оглядатися.

Цього разу кореспондент був певен — «оглядатися» було вимовлено з помітним наголосом.

— І що це може означати?

Вираз на обличчі капітана був такий, ніби він уже й сам про все здогадався, або й знав з самого початку, як викладач на іспиті, і йому просто цікаво — а студент знає відповідь на це запитання, чи ні?

Виявилось, що знає.

— Це означає, що Волохатий вжив певних заходів.

— Гм.

Знову запала пауза, й знічев’я кореспондент почав роздивлятися інші вирази на обличчях. Володимир був помітно стурбованим. Олена — водночас зла й напружена, як скривджена кицька. Юрій... та ні, під цією легенькою стурбованістю може ховатися що завгодно — від слабкого занепокоєння аж до страшенної люті.

«Цікаво, — раптом подумав журналіст. — А в мене самого який вираз?»

— Ви он на Сашка подивіться, — раптово пирснула дівчина. — Дивиться на вас, як баран на ворота... лише не нові, а повалені!

Що вона хотіла цим сказати, журналіст не допетрав, а копачі, здається, зрозуміли одразу й трохи образились.

— А я ніколи й не казав, що Волохатий — дурень або слабак, — після тривалої паузи вимовив капітан. — А те, що він вчора утнув — то я й взагалі не знав, що таке можливо. Цебто, таким чином можливо...

Володимир кивнув.

— Добре, — врешті-решт Юрій рішуче махнув рукою. — Тепер, отже, знатимемо. Відповідно...

Він так само рвучко розвернувся до журналіста.

— Тепер, хлопче, ти отримуєш ще одне завдання... цебто, обов’язок. Будеш спостерігачем. Придивляйся, прислухайся.... втім, прислухатись більше до Вовки....

Володимир засопів.

— ...але й ти прислухайся.

Юрій рушив до рубки, потім на півдорозі зупинився й кинув (трохи насмішкувато):

— Й, до речі, вітаю!

— З чим? — підозріло перепитав журналіст.

— З переходом.

— Яким?

— Ну як же ж... З пасажирів до членів екіпажу.

Позаду пирснули. Кореспондент ладен був закластися, що то була Олена. Втім, кому ж ще?

— Хоча ні....

Капітан ще раз зупинився.

— Ти будеш оком екіпажу. А член — це у нас Вовка. А колись був же ж вухом...

Позаду знов пирснуло й засміялося, а Володимир трохи нервово засопів.

А кошеня так і назвали — Трофеєм. Щоправда, йому та назва була до лампочки, бо відгукувалось воно лише на киць-киць-киць, або на хрускіт яєчної шкаралупи.

Яйця любило!

Ревнув дизель, й береги знову поповзли вздовж борту: далекий лівий — повільно, ледь-ледь; а правий, близький, навпаки, досить хутко. Журналіст спробував виконувати свої нові обов’язки, й з півгодини чесно крутив головою на всі боки, як той радар; хапався за бінокля, коли помічав чайку або галузку на воді, й пару разів мало не здійняв хибну тривогу. Потім якось раптово навалилася втома від безсонної ночі, голова сама собою схилилась на груди, й Олександр почав похропувати. Чомусь те виходило в нього якраз у лад з дизелем.

Трофей відчув рідну душу, заліз до журналіста на коліна й своїм муркотінням приспав остаточно.

Прокинувся він аж перед самим обідом, та й то, лише від того, що Олена водила перед носом бутербродом з добрячим шматком запашного сиру зверху.

— Доброго ранку! — насмішкувато привіталася дівчина. — Вставай, вартовий, рушницю вкрали! І борщ холоне!