Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Берег швидко розчинився у темряві.

Ревіло хвилини зо три — потім капітан, мабуть, схаменувся, зменшив газ, й у рубці стало помітно червонувате розпливчасте сяйво — не інакше, як від усіх ввімкнених навігаційних приладів. Справді — було б досить образливо відбити напад — і тут-таки увігнатися у яку-небудь мілину... й добре ще, як просто у мілину, а якщо в когось?

— Так, — Володимир вже повністю оговтався й приступив до діла. — Сашко, тягни цей мотлох...

Він недбало потицяв ногою труп.

— ...до нашого хитрого ящика! Олено, прослідкуй, щоб ніде на палубі не залишилось крові!

Журналіст зопалу кинувся виконувати... й лише тут йому стрельнула думка, що, власне кажучи, він бере участь у злочині! і зупинитися ще не пізно! бо все ще може зійти на необхідну самооборону! а от після спроби сховати трупа...

— Ну, чого став! — Олена вже стояла поруч з ганчіркою та відром у руках. — Тягни скоріш, бо розтечеться по всій палубі!

Очі її аж наче горіли у темряві, й дихала вона якось знайомо. Журналіст ладен був закластися, що одного разу він таке дихання вже чув... і якщо вже бути до кінця точним, то разів було не один, і навіть не два, а рівнісінько три...

Подальші дії потім ввижалися йому як в тумані. Ось руки його — самі по собі! — піднімають над палубою важке, неслухняне тіло. Ось ноги ковзають на якійсь калюжі... звідки на чистій палубі взятися темній калюжі? ах, так, ну звичайно! Потім важко здіймається кришка «хитрого ящика» й легко, наче на пружинах — а може, так воно й є? — піднімається подвійне дно. Кулемет змовницьки підморгує чорним отвором. Тіло гепає об залізо. Кришка ящика зачиняється, як домовина.

За ним, мало не на п’яти наступаючи, повзає на колінах Олена й стирає, стирає, стирає з палуби кров.

Корабель здригнувся, трохи нахилився на правий борт, повертаючи, потім здригнувся ще кілька разів й з голосним рипом в’їхав у пісок.

Острівець здіймався над водою не більш, як на півметра, й журналіст навряд чи помітив би його навіть у сутінках, а не те що у нічній темряві.

Дизель замовк.

— Так... — сказав капітан, виходячи з рубки. — Що чути?

Журналіст змовчав, Олена теж, натомість Володимир коротко доповів:

— Твій — готовий. Наші — живі. Скручені. У нас все гаразд.

Олександр подумав про свою роздерту щоку, але заперечувати не став. Справді, порівняно з свіжим покійником, це було майже «гаразд».

— Де? — так само коротко перепитав Юрій.

— На кормі.

— Пішли.

Діалоги копачів були короткими та місткими, як бойова мова жестів — один рух, один знак, один звук — і все. Хто в курсі — той зрозуміє.

Бранці лежали нерухомо й лише стиха сопіли.

— Ну що, — знову порушив тишу Юрій. — Тобі хто більше до вподоби?

Володимир почухав потилицю, потім мовчки тицьнув пальцем у зв’язаного чоловіка.

— Ну й добре. Олено, допоможи!

Дівчина кинулась до бранця, схопила його за плечі, Володимир за ноги, й так само прудко та мовчки потягли кудись на ніс. Полонянка дивилась на них круглими з переляку очима й пробувала крізь кляп щось мукати. Капітан посвітив їй в обличчя ліхтариком — жінці було років під (або навіть за) сорок, трохи пошарпана та без сліду косметики.

— Так-так... — Юрій присів над нею, накинув на шию мотузку й скрутив — трохи-трохи, аби не задушити, а лише притиснути горло. — Кричати не треба. Зрозуміло? Зараз викличемо міліцію, приїдуть, розберуться...

На слові «міліція» на обличчі полонянки відбилася тиха паніка, а в журналіста — навпаки, досить сильне здивування.

Капітан тим часом рішуче видер з її рота кляп.

— Міліція вже тут, — одразу ж повідомила бранка. — Я молодший лейтенант міліції.

— Ага, — здавалося, Юрій анітрохи не здивувався, а от у кореспондента аж шкіру морозом обсипало. Ситуація ставала все гіршою й гіршою.

— А можна на ваше посвідчення подивитися?

— Дома залишила. Але то несуттєво. Зараз ви мене розв’яжіть, а...

— Так-так... — Юрій, здавалося, чув лише відповіді на свої запитання.

— А у якому ж райвідділі ви працюєте?

— У... — жінка затнулася. — Ленінградському. Ви мене чуєте, чи ні? Я кажу, зараз же мене розв’яжіть, бо інакше я зараз же йду дзвонити Миколі Петровичу!

— Так-так... А хто такий Микола Петрович?

— Ну, хлопці, ви попали... — на обличчі полонянки з’явився зверхній вираз. Якби не скручені за спиною руки, жінка б мала вигляд щонайменше дружини когось з олігархів. Або бандитів обласного масштабу.

— Ану скажіть, а хто зараз у нас міністр?