Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Але серце калатало так, наче хотіло з грудей вискочити.

Знову шелеснуло — цього разу гучніше, наче хтось там, нагорі, ворухнув кришку. Володимир так само безгучно піднявся, вчепився рукою в шпангоут під стелею, гойднувся...

Ноги його вдарили вертикально знизу у люк, вогник зник, натомість почулися одночасно лункий удар, голосний брязкіт та болісний зойк. Володимир гойднувся ще раз й одним рухом вилетів з люка.

Лише за кілька секунд Олександр схаменувся й кинувся слідом.

Але нічого цікавого він не пропустив.

На палубі було темно. Одна постать — кремезна, явно чоловіча, — лежала на палубі, затуляючи руками обличчя, стогнала та матюкалася.

Друга — теж чоловіча, але більш тонка та рухлива — разом з Володимиром танцювала по палубі навколо брашпиля.

Жодних слідів капітана або Олени не видно було.

Постать зробила характерний рух правицею — у напівтемряві зблиснув ніж, й Володимир відсахнувся, але тут-таки спробував обійти нападника зліва. Ніж миттю перескочив у другу руку, й сахатися довелось ще раз. Обидва сопіли, але мовчали.

Журналіст рипнувся був до них, але спіткнувся об лежачого й з голосним «геп!» розтягся по палубі. Лежачий ще раз матюкнувся, несподівано перекотився й притис Олександра до палуби. Над обличчям промайнув кулак, й щось боляче вдарило по щелепі.

Збоку почулося ще одне голосне «геп!» — але часу озиратися не було. Кулак знову занісся над головою, Олександр навмання спробував відбити його, промазав, пропустив ще один удар, й відчув на горлі чиїсь міцні руки. На обличчя його капала кров — чужа, гаряча й смердюча! — й добряче сліпила.

Почулося ще одне «геп!», нападник якось дивно кавкнув... і повалився вниз, вдаривши головою в обличчя. Журналіст так-сяк видерся з-під безвольного тіла, закашлявся, й лише тоді озирнувся.

Власне, боротьбу було скінчено.

Поруч стояв капітан з коротким ломиком у руках. З ломика капало.

Володимир притис до палуби свого супротивника й викручував йому руки за спину. Тріщала чи то кістка, чи то суглоб, а полонений кричав, що йому боляче.

— А де Олена? — хрипко запитав журналіст, капітан озирнувся на двері салону — але відповідь надійшла з іншого боку.

З берега почувся болісний скрик й нерозбірливий лемент, а за мить з кущів видерлося ще дві постаті — й другу з них кореспондент пізнав би навіть навпомацки.

Впізнана «постать» тримала другу (теж явно жіночу), викрутивши їй руки так, що та аж мало головою не впиралася в землю. Лемент не припинявся. Олена на мить послабила захват й торохнула свою здобич чимось по голові — можливо, просто кулаком, але вистачило й цього. Гамір вщух.

— Тягни її на борт! — неголосно вигукнув з палуби капітан. — Мерщій, мерщій!

Олександр кинувся на допомогу, вхопив полонянку чи то за волосся, чи за комір, а скоріш за все — за те й те разом, Олена піддала їй під зад — й спільними зусиллями вони дотягли здобич до загальної купи.

Щось волохате, з дитячу шапку завбільшки, відлетіло у кут.

— Тримайте поганців! — капітан кинув це вже на бігу.

Брязнули двері рубки; з ходу, без звичайного свого чмихання, ревнув дизель, й корабель поволі, задом, наче навпомацки, почав вибиратися з бухти. Понад бортами ковзав та бив у обличчя якийсь мотлох — чи то очерет, чи лоза, потім журналіста ляснуло щось колюче й, мабуть, щоку роздерло, але тут якраз ворухнулася полонянка й довелося наводити порядок — копняками. Аж нога заболіла.

Володимир тим часом закінчив в’язати свого бранця, кинувся до капітанового «хрещеника», потім якось сповільнився, помацав тому пульс, розстебнув куртку й всунув руку за пазуху... почекав... висунув руку й нею ж махнув.

— Знову наш капітан трохи перестарався...

Журналіст аж здригнувся. Потім допетрав, що означає слово «знову» — й здригнувся ще раз.

Дівка знову почала крутитись й спробувала щось сказати, Володимир пригостив її кулаком межі плечі — допомогло! — скрутив руки за спиною, рвонув з її ж джинсів ремінь й вправно зашморгнув долоні. У кожному його русі відчувався немалий досвід.

За мить було покінчено й з полонянкою. Такими ж вправними рухами Володимир забив обом кляпи.

— Трофей!

Волохатий предмет, схожий на шапку, виявився нажаханим всмерть кошеням. Воно забилося у куток поміж рубкою та салоном й перелякалось настільки, що навіть не пробувало шипіти. Олена погладила його, взяла на руки — звірятко поступово розслабилось й заховало мордочку до неї під пахву.

Здобич лежала тихо та непорушно, хрипко дихав кореспондент, й сопіла за його спиною Олена, а корабель тим часом видерся з чагарників, вирвавсь на волю й ревонув дизелем так, що Олександрові й чути ще не доводилось.