Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— А чому? — наївно запитав журналіст й отримав ще один жалісний погляд. Точніше, два. А може, й три, просто в цей час він на Олену не глянув.

— Тому що гранатомети стріляють на три сотні метрів.

— А кулемет?

— Наші — один на три тисячі, другий — приблизно на півтори.

— А...

— А їхні — не знаю. Але навряд чи сильно від наших відрізняються. Хіба що він, гад такий, десь КПВТ встрелив, або «Утьос» який-небудь...

— А...

— Тоді трохи більше.

— А...

Цього разу «акнув» капітан, й Володимир негайно замовк.

— А якщо ПТУРС?

— Гм...

Якби мовчанка мала градації, то можна було б сказати, що Володимир замовк іще дужче.

— А що таке «птурс»? — обережно запитав журналіст. Слово видалося якимось знайомим, десь щось крутилося, крутилося...

— Протитанковий керований реактивний снаряд, — терпляче пояснив Володимир. — Термін прижився, то ж і не перекладається. Дальність... Залежно від моделі... ну навряд чи він десь «Мілан» або «Мейверік» встрелив.... Та ще прицільний комплекс... Навряд чи варто шукати щось дорожче за п’ять тисяч доларів... Цебто, за пару штук... Коротше, слід розраховувати кілометри на три. Або чотири.

Настрій журналіста псувався на очах. Всередині прокинувся хтось маленький, полохливий та капосний й почав йому дорікати. «Чого тобі вдома не сиділося? — голосок його теж був тоненький, пронизливий й неприємний. — Довикобенювався? Грошей закортіло? Чи слави? Коли під ракету попадеш — буде тобі слава! Як лауреатові дарвінівської премії!..»

— А чому — за пару штук? — кореспондент запитав це просто так, аби запитати й хоч трохи заглушити те полохливе створіння, що, виявляється, жило в ньому.

Й сам здивувався, коли капітан поглянув на нього трохи здивовано, але схвально, мовляв — ти ба! порозумнішав! може, ще будуть з тебе люди...

— Тому що, по-перше, ПТУРС має ймовірність влучення не сто відсотків. А по-друге, він робить дірку глибоку, але вузьку, і якщо ми не будемо оглушені вибухом, то цілком встигнемо її залатати.

— Ну це ти поспішив, — встряв Володимир. — Один мій знайомий розбирав «Малютки» й заливав чимось кумулятивні виямки. То, каже, виходив непоганий ОФ.

Помовчав і пояснив — мабуть, спеціально для журналіста.

— Цебто, осколочно-фугасний.

— Може, й так, — капітан знову знизав плечима. — Тоді вистачить й одного влучання.

Він зітхнув.

— А якось протидіяти їм можна? — запитав журналіст. — Я читав, що в Росії є якісь комплекси... начебто на танках?

— Є, — кивнув Володимир. — І не лише на танках. І не лише в Росії. То просто вони себе рекламують, аби продатись, а інші — мовчать.

— Правильно роблять, — буркнув Юрій, й Володимир ще раз кивнув.

— Якщо ПТУРСом керують по радіо — можна поставити перешкоди. Якщо самонавідний, тепловий, наприклад, — то можна підсунути фальшиву ціль. Якщо по інфрачервоному порту — як, наприклад, «Шилейла», або лазером, як «Вихор», — то можна поставити димову завісу. Якщо встигнеш, звичайно, бо летить воно кілька секунд...

Він замовк, потім продовжив:

— На танках, наприклад, ставлять димові гранатомети. Ще з німців. Вистрелиш — і перед тобою хмара диму. Як пощастить — то дивись, й зіб’єш ракету з курсу.

— Гм, — сказав Юрій, й Володимир знову замовк.

— Димові гранатомети, кажеш? — повторив капітан по паузі.

Володимир угукнув й посміхнувся, щоправда не дуже весело:

— Знаєш, як наші російські брати кажуть? Інженерная мисля всегда пріходіт опосля...

— Ну чому ж зразу — «опосля»? — розважливо відгукнувся Юрій. — Це ще не «опосля». Сам же кажеш — ще з німців.

Вони дивилися один на одного, ніби розмовляли подумки.

— Та й гармата... — озвучив думку Володимир. — Все-таки, не менше двох кілометрів. А то й усі сім.

— Угу, — кивнув капітан. — Або й дванадцять.

— Ну, це навряд, — замотав головою помічник. — Де ти в Дніпрі Т-55 знайдеш? Не кажучи вже про щось сучасніше. А з ІСа або КВ башта до нас не стане.

— То що?

— Panzer II, Panzer III максимум. Або Т-26. Або Т-60. Або БА-10.

— Автоматичну бахкалку не можна — згнила уся автоматика.

— Тоді — Panzer III. Ausfurung J. Або Т-26 з тридцятисемиміліметрівкою, Т-60 з сорокап’яткою. Або БА-10 — з нею ж.

— А димарі?

— З названого — лише в німця.

— Гм...

Запала тиша, й журналіст, що сидів із роззявленим ротом, перевів запитальний погляд на Володимира.

— Ми говорили про те, що можемо використати димові гранатомети й танкову гармату водночас, — охоче пояснив той. — Й навіть скоріш гармату, аніж димарі...