Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Він мрійливо посміхнувся.

— Але підходящі гармати — цебто такі, які так-сяк можна на наш кораблик поставити... разом з баштою, звісно — були лише на стареньких танках. На Т-26, наприклад, була коротка тридцятисемиміліметрівка — непогано, але малувато. На Т-60 в основному автоматична гармата — але за стільки років автоматика, звичайно, згнила. На деяких Т-60, Т-70 — непогана сорокап’ятка — але башта без гранатометів, та й трохи завелика. На броньовичку БА-10 — башта така сама. На сучасніших або важчих танках — то точно завелика.

— А...

— І згадували німецькі. Panzer II мав двадцятиміліметрівку — мало! До того ж — автомат. А от Panzer III Ausfurung J (Ausfurung — це модифікація) — сорокаміліметрова гармата, яка за балістикою переважала радянську сорокап’ятку. Й димові гранатомети, до того ж.

— Як це — переважала? — чомусь журналіста ця фраза неприємно вразила. — Скрізь же написано...

Копачі зареготали — одночасно.

— То ти радянської пропаганди обслухався, — коротко буркнув капітан.

— Й Суворова обчитався, — докинув Володимир. — Ти ще скажи, що Т-34 — найкращий танк Другої світової!

— І скажу! — войовниче гукнув кореспондент, але запал його пропав намарне.

— Panzer III був не гіршим, — лагідно, як хворому, пояснив Володимир. — Хоча й старший на кілька років. І якби товариш Гітлер не морочив людям яйця з «Пантерами» та «Королівськими тиграми», то...

— Тепер розумієш, — раптом встряв капітан. — Чому декого з нас обзивають звірятником?

Володимир затнувся, але за мить махнув рукою й перейшов до більш нагальних питань.

— Так от. Наша задача тепер — знайти потоплений Panzer III Ausfurung J або хоча б F, ну, у крайньому випадку — G. Після цього зняти з нього башту, встановити її на корму, он там...

Він кивнув у бік корми.

— ...й зробити це все бажано до вечора.

Журналіст роззявив рота, а капітан кивнув й першим піднявся з-за столу.

— Ну, з приводу вечора — то ти трохи перебільшив, — раптом озвався Володимир.

— Якщо почнемо просто зараз, то можемо й встигнути, — знизав плечима капітан.

— Та я не про те! — Володимир трохи вимушено посміхнувся. — Щось ми перестали один одного розуміти з півслова, га? Я про те, що можна виграти трохи часу.

Юрій промовчав, але блимнув досить зацікавлено.

— Ну, ти Волохатого знаєш... він тебе знає...

— Ну.

— Ну то як гадаєш, якщо він, по-перше, знатиме, що ми його бачимо...

— Ну.

— ...по-друге, знатиме, що готуємо сюрприз.

— Ну.

— ...по-третє, ми будемо впевнено показувати, що його не боїмось...

— Ну... Гм... Гм...

— А чому його ніхто не бачить, крім мене, — тихесенько запитав журналіст в Олени.

— Тому що він усім очі відвів, — неуважно буркнула та. — Зачекай, дай послухати.

За мить очі її покруглішали й дівчина несамохіть затулила рота долонею — мабуть, зрозуміла, що ляпнула щось не те. Або нерозумне, або заборонене. Але враховуючи обставини...

Кореспондент зітхнув. Чи то його мали за цілковитого дурня, чи то просто розігрували... наприклад, з метою витрясти більше грошей зі спонсора...

Юрій з Володимиром разом тим часом вирушили до рубки й відкинули всі панелі водночас — втім ні, дві залишились. Чи може, за ними просто нічого не було?

Але й відкинутих вистачало.

Моніторів чомусь було аж два — втім, за хвилину журналіст й сам допетрав, що така крихка штука, як монітор на кораблі, серед вологи та хитавиці може й постраждати. Але ж і те, що на тих моніторах світилося...

Досі кореспондент думав, що роботи з електронного картографування ще не завершено. Бачити на компі плани Києва, Харкова, ще пари міст йому, звичайно, доводилось... але щоб всю країну водночас?

Капітан швидко заторохтів клавішами, мапа розпливлася, вилізла за межі екрана, блакитна ниточка Дніпра розширилася, розтяглась в ширину. За мить сховався вгорі Київ, вискочили за низ монітора Каховка та Запоріжжя, а на синьому тлі Кременчуцького моря з’явилися цяточки островів.

Ще за секунду мапа розцвіла яскравими позначками. Розкидані вони були досить безладно, але все-таки більше групувалися ближче до правого берега, особливо в районі Черкас.

— Так-так.... бурмотів Володимир. — Тридцятьчетвірка... тридцятьчетвірка... ка-ве... ще один... але всі пізні, тисяч по півсотні... а це що таке?

— А це «Шерман», — недбало пояснив капітан.

— Вісімдесят тисяч... — мрійливо протяг Володимир. — Де це воно?

— Гнилий Тикич, — так само коротко буркнув Юрій.

— Це там де міні-електростанція?

— Угу. Трохи нижче.