Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Пішли, очі промию. І лоба забинтую, — просто сказала дівчина.

Олександр зітхнув й похнюплено рушив слідом.

Крім усього іншого, виявилось, що диск був останнім, й допилювати решту довелося ножівкою.

Підійшов Володимир, гмукнув, почухав потилицю й махнув рукою — мовляв, можна було і краще, але годиться й так.

В дірці було видно дизель, що трясся, як у пропасниці; краєчок паливного бака, і, якщо нахилитись, — вхід до закапелку з душем, де сталася така романтична пригода з Оленою. Чомусь цей спогад зринув геть несподівано й закрив собою усе, геть відірвав журналіста від реальності. Потім згадалися інші епізоди, теж за участю дівчини, але вже не з ним — й щось так здавило серце, що аж боляче стало. Відчуття було незвичне й вкрай неприємне.

Вперше в житті Олександр по-справжньому ревнував.

— ...и чуєш, що я кажу? Гей! — Володимир помахав йому рукою перед очима. — Заснув, чи що?

Журналіст струснув головою:

— Га?

— Я кажу, тепер лізь у машину й весь мотлох, що лежить під отвором, скидай туди! Деякий час обійдемось без душу, не до того...

— Добре, добре...

Журналіст розвернувся був до трапу, потім щось згадав й торкнув Володимира за плече:

— Чого тобі?

— Чуєш, Володю... — невпевнено протяг журналіст. Запитати хотілося про Олену. Або не запитати, а попросити. Або наказати. Але наткнувшись на заклопотаний погляд помічника, кореспондент передумав: — Чуєш... А скільки уся та карта може коштувати?

— Яка?

— Ну, та... З танками.

— А! — Володимир коротко реготнув. — Так там не лише танки, там ще багато чого є!

— То скільки?

— Ніскільки. Бо Юрко її ніколи нікому не продасть.

— Чому? Стільки грошей.

— А вони йому не потрібні, — чи журналісту здалося, а чи Володимир справді зітхнув — заздрісно. — Цебто потрібні, звичайно, але рівно стільки, скільки потрібно.

— Так не буває, — кореспондент посміхнувся. — Я маю на увазі, забагато грошей не буває.

— Піди скажи це Юркові, — кивнув у бік рубки Володимир. — Але не зараз.

Корабель підкинуло на дуже великій хвилі, й журналіст прикусив язика, причому буквально.

Суденце трясло ще кілька годин, але слідкувати за часом журналістові було важко. Виявилось, що серед «мотлоху», який треба було перетягти, досить багато предметів важких та неповоротких — в основному то були запчастини для дизеля. Якусь довжелезну залізяку взагалі не вдалося притулити — довелося витягати (вдвох) й перти в салон (самому). Володимир тим часом ладнав над кормою якісь троси, блоки, лебідку; гмукав, грюкав, лаявся й чухав потилицю. Олена витягала з салону щось важке — на побіжний погляд те було схоже на запаковані акваланги.

Коли дісталися місця, на воду вже лягли сутінки й журналіст так і не побачив жодної деталі з навколишнього краєвиду. Здається, неподалік починався берег — а може, то був просто великий острів.

Корабель здригнувся востаннє — то капітан скинув за борт якір, підтягнув кабестаном слабину й почав роздягатись. Десь на середині процесу погляд його впав на кореспондента.

— А ти чого стовбичиш? Ану залазь у гідрокостюм!

Чесно кажучи, журналіст такої честі і не сподівався.

Але швидко виявилось, що про честь мови нема, а просто під водою намічається важка робота, яку краще робити вдвох. Ще краще було б — вдесятьох, але за відсутністю такої бригади довелося обмежитись тим, що є.

Володимир тим часом розклав на обох боках корабля троси й тепер щось докладно пояснював капітанові. Судячи з жестів, планувалося підчепити щось важке, потім лебідками підтягти до дна корабля... а от далі було незрозуміло.

— Готовий?

Кореспондент був готовий і навіть встиг трохи запаритися у щільному гідрокостюмі.

— Тоді вперед!

Олена стурбовано дивилася з борту, журналіст помахав їй й хотів стрибнути з трапу ефектно, як «морський котик» у якомусь бойовику, — але на передостанній сходинці послизнувся й гепнувся в воду, як цеглина з мосту, тільки гучніше.

На щастя, маску зірвало, водою хлюпнуло в очі, й реакції дівчини він не бачив.

Кошеня теж звісило мордочку над водою й здивовано спостерігало ту картину.

Підплив капітан, притримав його за плече, щоб не перевертало, допоміг начепити маску й нетерпляче махнув рукою — мовляв, давай, давай! донизу! та швидше, швидше!

Миттю заклало вуха.

Капітан, не оглядаючись, занурився швидше, зник з очей — і раптом зблиснув з темряви розпливчастим світловим вибухом — тобто ліхтар увімкнув. Журналіст спробував продути вуха — не вийшло, тоді заткнув пальцями носа, видихнув — допомогло, теж перекинувся догори ногами й пішов на світло — як дурнувата рибина.