Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Свій ліхтар він вирішив поки що не вмикати.

Наздогнати Юрія виявилось легко — той висів на глибині приблизно семи-восьми метрів й світив вниз. Кореспондент поглянув йому через плече — але не побачив нічого.

Юрій оглянувся, зустрівся поглядом з журналістом й кивнув — начебто задоволено. Показав ліхтар — мовляв, «увімкни!» Журналіст слухняно натис кнопку, ліхтар блимнув, згас, потім все-таки проявив свідомість і загорівся. Обидва плавці рушили вниз — вже значно повільніше.

Юрій плив, тримаючи поперед себе металошукач. Той блимав вогниками, мабуть, щось підказуючи... але в журналіста склалося таке враження, ніби капітан й сам знає, куди повертати, а приладом користується лише для підтвердження — про всяк випадок.

Тим часом нагорі, мабуть, зовсім стемніло, й вода з просто темної стала чорною й непрозорою. Як смола... Власне кажучи, середовище більше не сприймалося як вода, й самі поняття «верх» та «низ» — здавалося, ніби плавці знаходяться в центрі невеликої, приблизно три метри в діаметрі, кулі; невідомо навіщо ворушать ластами — але при тому лишаються на місці; світять ліхтариками — але стіни тієї пастки не випускають назовні ні світла, ні звуку... й самих плавців теж не випустять.

Вода під гідрокостюмом нагрілася, але чи то каптур його був натягнутий недбало, чи з якоїсь іншої причини, але по спині Олександра раз по раз лоскотало холодними цівками.

Хоч як повільно вони пливли, а все-таки перепона з’явилася несподівано. Принаймні, для журналіста. Більш того — він мало не врізався головою у щось товсте... кругле... чорне... Чорнота та на кінці мала ще темніший отвір, й кореспондентові він здався страшенно схожим на пащу...

Він сахнувся, врізався плечем капітанові в бік, той трохи посунувся, відірвався, нарешті, від свого приладу й погрозив Олександрові кулаком.

Чомусь цей жест спрацював ліпше, ніж найдорожчий транквілізатор. А також значно швидше. Кореспондент ніяково посміхнувся, мало не випустив з рота загубник й почав роззиратись.

«Кругле-чорне» виявилось не дуже й товстою трубою. Починаючись якраз від Олександрового лоба, вона навскоси тяглася донизу — але другий кінець її ховався в пітьмі. Здавалося, ніби вона просто стирчить з піску.

Але капітан рушив униз, Олександр — за ним, й за кілька секунд стало зрозуміло, що труба ховається не просто у дні, а у досить високому піщаному пагорбі...

«Та це ж ствол!» — мало не вигукнув журналіст. Із загубника вирвалося гроно бульбашок, Юрій озирнувся — й кореспондент поспіхом прикусив язика.

Це й справді був ствол. Світло двох ліхтарів не розсіювало темряву, а скоріш рвало на шматки. Кожен шматок вів себе на диво розумно — ховався за виступами, падав на дно, перелітав плавцям за спину — але варто було лише на мить відвернути ліхтар або кинути погляд хоч трохи вбік — й чорні клапті мерехтіли перед очима й зливались в одне покривало. Крім того, хоч як обережно ворушилися аквалангісти, але порухи ласт все-таки підняли з дна пісок та намул, водорості, ще якийсь мотлох... Серед того калейдоскопу годі було визначити, де починається й де кінчається танк. На щастя, трохи допомагала й водночас заважала течія — бо зносила не лише дрібноту, але й самих плавців.

Журналіста щось тицьнуло під бік, він сахнувся — але тут-таки заспокоївся. То просто Юрій простяг йому кінець товстої линви яскраво-помаранчевого кольору. Віддавши линву, капітан махнув рукою в бік ствола й скупим жестом показав — прив’язуй давай!

Журналіст слухняно подався вперед.

Ствол на дотик виявився несподівано шерехуватим, й Олександр не одразу здогадався, що то просто він добряче обріс водоростями. Але внутрішній край чомусь був майже гладким.

«Дивина... — подумалося йому. — Але, здається, чортові копачі знали про це з самого початку».

Линва не хотіла триматись, опиралася — але з третього разу журналіст примудрився зашморгнути ствол й тепер не знав, що робити з котушкою. Але нагодився Юрій — з іншим мотком, таким самим, посмикав прив’язане, кивнув — й великим пальцем показав у світлі ліхтаря «вгору!».

Спливали повільно, розмотуючи линву, але повітря все одно розпирало груди, й дорогою капітан двічі зупинявся й так само жестами показував кореспондентові — «видихай!».

Поверхня з’явилася ще несподіваніше, аніж дно. Просто раптово, геть неочікувано голова поважчала, а у вуха, навіть заткнуті каптуром гідрокостюма, вдарило звуком.

Ревів вітер. Не такий уже й сильний, не встиг би піднятися шторм, поки вони пірнали — але дуже вже контрастним виявився перехід з води до рідного середовища.