Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Пора?

— Пора.

Корабель зрушив з місця й тихо, неначе підкрадаючись, посунув до попереднього місця. Загуркотів якорем. Зупинився. Розвернувся носом до вітру.

— Чого стовбичиш?

Кореспондент оглянувся — капітан вже стояв на кормі й натягував каптур.

Цього разу плавці спускалися вздовж натягнутих линв. Видимість була «нуль» — хмара намулу перетворила воду на справжнє молоко. Ліхтаря у простягнутій вперед руці видно не було; щоб так-сяк розрізнити його світло, треба було зігнути руку у лікті; а щоб розгледіти бодай якусь деталь — то мало не притулити до маски. На щастя, поки спускалися, течія допомогла, віднесла каламуть деінде. Видимість виросла майже до метра, а ліхтар напарника, що спускався по сусідній линві, хоч і здавався далекою й безформною світловою плямою, але все ж виднівся.

Дефлектор (як люб’язно пояснив Володимир) мав вимити у намулі чималу вирву, і, якщо корабель не знесло вбік за той час, поки дехто намагався видертися на борт, як пес на ворота (як не менш люб’язно пояснив капітан), — то знахідка повинна опинитися просто у центрі вирви.

Так воно й було.

Власне кажучи, вирви журналіст не помітив. Просто глибина все росла та росла. А вода ставала все більш каламутною. Врешті-решт пісок перетворився на чорну багнюку, журналіст зменшив ходу й витягнув руку вперед.

Але перепона все одно з’явилася несподівано.

Вони помилилися линвами. Журналіст спустився до корми танка й цього разу гепнувся-таки головою об крицю. На щастя, товста гума пом’якшила удар.

Корма здіймалася над багном, як поріг, й зовсім не асоціювалася з чимось, створеним людськими руками. Лише придивившись, журналіст розрізнив котки лівого борту, якусь трубу, забиті намулом ґрати — мабуть, над моторним відсіком. Гусениці не було. Але все одно здавалося, що танк тут недавно й хтось там, всередині, сидить і чекає на гостя, щоб...

Хтось недбало поплескав його по плечі. Кореспондент здригнувся, мукнув з переляку, мало не випустив з рота загубник, сіпнувся вгору й лише тоді допетрав оглянутись.

Капітан висів у воді поруч з ним, й навіть крізь маску помітно було, як він посміхається.

Журналіст ще раз (про всяк випадок) поглянув на танк й заспокоївся. Але ще хвилин п’ять серце його калатало, як після стометрівки.

«Імпульс» і цього разу спрацював акуратно, ба, навіть акуратніше, аніж на палубі. У верхньому листі криці було прорізано майже рівну щілину. Щілина обходила башту — по боках майже до самих бортів, а спереду й ззаду — менше, не більше як на півметра. Загалом виходив такий собі прямокутник.

Й одразу помітно було, що правити розріз пилкою або болгаркою не доведеться. Башта разом з вирізаним шматком корпусу трохи провалилася вниз — на кілька сантиметрів.

Юрій махнув рукою вперед, й журналіст слухняно поплив перевіряти канат, прив’язаний до ствола. З канатом все було гаразд. У капітана, навпаки, щось не залагодилося, й журналіст знічев’я почав розглядатись навколо.

Темна щілина, прорізана «Імпульсом», так і манила. Олександр зачепився рукою за якийсь виступ й обережно, щоб не стукнутись маскою, наблизив обличчя до дірки. Звичайно, всередині було темно.

Він підніс ліхтар, але тут його знову поплескали — цього разу по спині. Журналіст оглянувся — це Юрій махав рукою: мовляв, давай нагору. Обстеження довелося відкласти.

«Нагорі» знову все помінялося. Дефлектора вже не було, натомість Володимир вовтузився біля лебідок, поступово вибираючи слабину, й закінчив він якраз тоді, коли плавці ступили на палубу. Корабель стояв... це навіть не було схоже на мертвий якір. Скоріш, як метелик на голці.

Цього разу скидати гідрокостюм вже не хотілося. Поки вони вовтузились — хто зверху, хто в глибині — вечір плавно перейшов в ніч й стало досить холодно.

Капітан теж не роздягався, лише відкинув каптур. Але першим рипом він кинувся в рубку й оглянув прилади, потім занепокоєно похитав головою й лише тоді підійшов до лебідок.

— Ну що?

— Готово.

Вже вкотре журналіст здивувався, як ці двоє примудряються розуміти один одного з півслова.

Копачі тим часом ще раз перезирнулися й одночасно почали крутити лебідки.

Корабель здригнувся. Корма почала потроху опускатися. Складалося враження, ніби не хлопці тут, нагорі, крутять троси, а хтось там, унизу, могутній та хижий, непоспіхом тягне судно до себе.

Вниз.

Корабель опинався. Його вже не хитало на хвилях, а било в борти — чомусь в обидва одразу. Вітер та течія вже не зносили судно вбік, а лише трясли, чи то намагаючись вирвати в того, хто сидів унизу, чи то навпаки, йому ж допомагаючи.