Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Такелажні роботи виявились нескладними — просто, вибравши два міцних дерева пообіч протоки, Володимир закріпив на них два троси й перечепив на ті ванти вантаж. Олександр страхував ту операцію з борту, й, звичайно, не обійшовся без невеличкої, але неприємної пригоди.

Попускаючи троса з лівого борту, журналіст зачепився за нього сорочкою, трос бринькнув, як тятива від лука... а от стрілою довелося побути Олександрові. Щоправда, полетів він недалеко, натомість — сторч головою.

Добре, хоч у воду.

Коли він виринув, всі вже стояли з закам’янілими пиками, лише Олена ніяк не могла задушити неслухняну посмішку.

Поки журналіст видирався на борт та викручував одяг, роботу скінчили, й звільнений корабель рушив до виходу з бухти.

Він йшов впевнено і — Олександр міг би закластися — радісно. Тремтіння від невпинних ударів хвиль перетворилося у звичну вже розмірену хитавицю, а дизель не буркотів незадоволено, а гарчав, бадьоро та впевнено, наче кіт, що нажлуктився молока й тепер хоче залізти господарці на коліна.

Дивна річ — але журналіст й сам відчував невиразне полегшення.

І знову — зарано.

У рубці щось писнуло, капітан вилаявся — люто та голосно. Олександр ще ніколи такого не чув, й мабуть, це була погана ознака. Він оглянувся — й вчасно відскочив.

Володимир мчав по палубі так, наче за ним чорти ганялися. Підскочив до корми, теж вилаявся, мало не провалившись крізь свіжу дірку у моторне відділення, схопив наготований імітатор.

— Зачекай! — гукнув з рубки Юрій.

Володимир завмер.

— Через хвилину я поверну — тоді запустиш!

Володимир схилився над водою з приладом у руках. Зараз він схожий був на піонера, що запускає модель на акваторію — були колись модні такі фотографії...

— Давай!

Імітатор задзижчав, збурив воду й зник у темряві. Корабель нахилився так, що журналістові довелося за щось ухопитись, й повернув. Орієнтирів не було зовсім, і як капітан знаходив шлях у тому мороці — годі було й намагатися вгадати.

Журналіст і не намагався.

Вийшла Олена, подивилась у темряву, зітхнула, підійшла ближче й притулилась ззаду. Хоч як був стомлений, стурбований та стривожений кореспондент, але на Олену він завжди реагував однаково.

За мить вони вже стискували один одного у обіймах і цілувалися... Дурні думки вилетіли з голови, й лише десь глибоко-глибоко ворухнулося розуміння того, що дівчина зараз віддається йому лише з однієї причини.

Зі страху.

Боявся й він сам. Більш того — навіть по Володимиру помітно було, що й йому страшно. І навіть капітан, маючи, як завжди, кам’яну пику, трохи почав метушитися.

Справді, було б дуже образливо, вже віднайшовши ефективну зброю, не встигнути нею скористатися.

Олена ще трохи потремтіла, потім поступово заспокоїлася, м’яко випручалася з обіймів й знов зникла в салоні. Журналіст зітхнув, підійшов ближче до рубки й через капітанове плече зазирнув у монітор.

Пульсуюча цятка, яка позначала роботу чийогось радара, поступово віддалялася.

— А імітатор тут не позначено? — бовкнув він, не подумавши.

Юрій промовчав, натомість Володимир промовисто постукав себе пальцем по лобі.

— Щоб його побачити на моніторі, треба увімкнути радар, — несподівано пояснив капітан. — А якщо ми увімкнемо радар, то його роботу засіче Волохатий. А наш імітатор повинен бути десь тут...

Юрій тицьнув пальцем у протилежний кут монітора. Журналістові те місце, звичайно, нічого не говорило. Натомість озвався Володимир:

— Ти сказав «наш»?

— Га?

— Ти сказав — «наш імітатор».

— Ну...

Володимир мовчав, але за мить капітан здогадався, що той мав на увазі:

— Так, звичайно, й Волохатий може імітувати свою присутність. А що це міняє?

— Та, загалом... — Володимир знизав плечима.

— Отож. Крім того, навряд чи. Одна справа — імітатор-відбивач, й зовсім інша — імітатор-передатчик.

— Та й справді... — Володимир замислено почухав підборіддя. — Але хто його зна.

— Це точно, — охоче відгукнувся капітан й несподівано оглянувся на Олександра. — Так що ти поглядай...

Ну що залишалося робити? Журналіст відійшов подалі від рубки й чесно втупився у чорноту.

Йшли довго — не менше двох, а може, навіть і трьох годин. Чорнота поступово перетворилася на сіроту, але видніше від цього не стало — над водою здійнявся туман. Вперше в житті журналіст бачив, як туман справді здіймається — ось перші струмки його показалися над самими вершечками хвиль... ось вони потроху перетворилися на ріденькі ще, але вже добре помітні пасма... ось вони вже хмарками піднімаються вгору... вище, вище, вище...