Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Корма опустилася на півметра, й хвилі вже почали застрибувати на палубу. Юрій та Володимир мовчали, але час від часу стурбовано позирали один на одного.

Корма опустилася майже до самої води; ніс, навпаки, задерся до неба, й Олена щось поспіхом кріпила в салоні. Кореспондент рипнувся був їй допомагати, але був ганебно виставлений за двері.

— Ти краще пильнуй обрій, — сказала дівчина. — Я тут сама впораюсь.

«Який, в чорта, обрій?!» — мало не рикнув журналіст, але стримався. Знизав плечима й рушив на ніс. Обрію не було. Темрява починалася від кінчика носа й поводила себе дуже підступно — не вкривала предмети повністю, а розмивала, роз’їдала їхні контури.

«Наче кислота...» — чомусь спало на думку кореспондентові, і тут корабель здригнувся особливо болісно й палуба стрімко вискочила з-під ніг. Залишалося лише розпачливо схопитись за леєр. Наступної миті ніс добряче заскочив під воду, та ще й хвилею вдарило — якраз вчасно!..

Журналіста схопило, добряче приклало спиною об двері каюти, потім потягло назад — чи то пак, вперед, приклало ще й об кабестан, якраз між ногами, й облишило. Наче погидувало тягти за борт.

Другий розмах був значно слабший. Третій — вже й зовсім злився зі звичайною хитавицею.

І лише тоді кореспондент зрозумів, що корма, нарешті, звільнилася, й, ляпаючи гумою об палубу, побіг туди.

Обидва канати було натягнуто. Загалом цього було досить, щоб зрозуміти — все гаразд, але варто було глянути ще й на задоволені пики копачів — просто так, для цікавості. Такого виразу на них журналіст ще ніколи не бачив.

Капітан кивнув, й обидва знову завертіли ручки лебідок. Цього разу канати пішли легко, хоч і повільно.

— На, покрути! — капітан кивнув Олександрові, а сам знову подався до рубки.

Крутити ручку виявилось несподівано легко, ба навіть нудно, й журналіст з нетерпінням позирав за борт. Але бачив лише той самий канат, що поволі висовувався з води.

Щось грюкнуло в дно — тихо, але помітно, й Володимир застережно підняв руку. Втім, пересторога була даремною — зусилля на ручці одразу ж виросло, й стало зрозуміло, що невидимий вантаж уперся в дно корабля.

Про всяк випадок обидва прокрутили ручки ще на пару обертів, натягнувши канати, як струни на гітарі, й лише тоді зупинились.

Капітан нашвидку закинув на плечі акваланг — навіть не всі ремені застебнув. Стрибнув у воду лише у масці. Пірнув. Виринув з іншого боку, мовчки видерся по трапу й так само мовчки показав обом великого пальця.

А Володимир вже підтюпцем біг по палубі з великою сіткою у руках.

Снаряди витягали по три штуки. З палуби це мало трохи містичний вигляд — ось Володимир кидає в воду сітку, попускає на дванадцять метрів линву, та за хвилину двічі сіпається — і все. Можна витягати.

Снаряди здавались схожими на хижих, але сонних риб, й журналіст потай остерігався, аби жодна з них не прокинулась.

Володимир досить недбало кидав їх на палубу. Олександр рухався обережно, а отже, — й повільно. В результаті Володимир встигав витягти два снаряди, поки кореспондент ледь-ледь видобував з сітки один.

Це нервувало.

— Та не бійся ти їх! — посміхнувсь Володимир. — Снаряд, що не пройшов ствол, цілком безпечний. Лише фугасні не стукай носиком, бо там підривник.

Він подумав ще трохи й додав:

— І денцем теж, бо там капсуль.

А тут ще Олена вийшла на палубу, подивилася та зітхнула.

Олександр зібрався з духом й змусив себе недбало кинути снаряд на палубу.

Нічого не сталося.

Наступний снаряд він кинув ще недбаліше... а от на третій раз залізяка вислизнула з рук, дзенькнула п’ятою об стійку леєра й булькнула за борт.

Володимир завмер нерухомо. Олександр зблід.

Йому уявлялося, як снаряд, маючи чудову обтічну форму, та ще й з гальмом-денцем позаду, миттю перекидається у воді носиком вниз, набирає швидкість — не так моторно, як у повітрі, але все-таки... розганяється... стукається носиком об понівечений танк...

Минуло з хвилину. Вибуху не було.

Натомість над водою з’явилася голова в гумовому каптурі, зняла маску, висякалась й голосно матюкнулась:

— Ви там що, з глузду з’їхали?! Мало не на голову скинули!

Юрій матюкнувся ще раз, хапнув повітря й знову пірнув.

— Був колись випадок, — сказав по деякій паузі Володимир. — У Чорному морі німецький протичовновий катер помітив на воді бульбашки та пляму солярки. Вирішили, що то підводний човен лежить на дні і має проблеми. Здуру вирішили додати йому ще трохи — взяли й кинули бомбу.