Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Корабель опинився метрів за півсотні від них.

Капітан поблимав ліхтарем. З борту хтось блимнув у відповідь, й за мить до вітряного свисту долучилося ще й торохтіння дизеля. Коли катер пішов прямо на аквалангістів, журналіст трохи занервував, але Володимир знав свою справу — й в результаті плавці опинилися біля корми пообіч.

Але з першого погляду журналіст навіть її не впізнав. Над головою нависало одразу дві дивних конструкції. У першій так-сяк вгадувалася імпровізована вантажна стріла (навіть з гаком), а от друга... Друга була тією самою трубою, що Володимир тягнув із салону, й закріплене те господарство було над самим гвинтом, та ще й на шарнірі.

— Ну, чого застрягли? — незадоволено гукнули з борту. — Вилазьте, бо зараз знесе разом з танком!

Кореспондент поспіхом підплив до трапу, зіткнувся балонами (дзень!..) з капітаном, обидва вилаялися в загубник, зіткнулися ще раз (дзень!..), пропускаючи один одного; кінець кінцем так-сяк розібралися — а Олена дивилася на цей гармидер з борту та посміхалась.

Линву капітана витягав Володимир, журналістову піймала Олена, й цього разу — кореспондент міг би закластися! — в очах її не було насмішки. Скоріш навпаки.

Але домислити приємну думку йому не дав Володимир, недбало витягши за руки на борт.

— Спорядження не знімай, одразу ж попередив він Олександра. — Юрко каже, мулу там небагато. Зараз здуємо — й полізеш назад.

— Як це — здуємо? — встиг запитати журналіст, але відповідь отримати не встиг.

Втім, загадка прояснилась досить швидко.

Поки вони пірнали, Володимир з Оленою вже встановили над кормою ту саму товстезну зігнуту трубу, об яку спотикався кореспондент ще у порту. Труба стала на довгі важелі, й тепер одним рухом її можна було опустити вниз, до гвинта.

Капітан недбало скинув ласти та акваланг на дах салону, а маску навіть знімати не став — так і подався до рубки. На ходу щось коротко кинув Володимиру — той підтюпцем побіг на корму. Потягнув на себе, потім почав попускати товстий трос — й труба на шарнірі слухняно пішла вниз. Журналіст зацікавлено підійшов ближче — виявилось, що труба якраз закриває собою гвинт... і що? а, та вона ж тепер направляє струмінь води донизу!

Володимир закріпив конструкцію хомутами, поторсав, перевіряючи міцність, потім стусонув ногою — добряче, аж палуба здригнулась. Трималося міцно.

— Це називається — «дефлектор», — люб’язно пояснив Володимир, обтрушуючи руки. — Раніше струмінь води від гвинта бив назад й штовхав корабель, відповідно, вперед. А тепер ми його відхиляємо вниз.

— І що, полетимо? — єхидно запитала Олена.

Дивно, але Володимир жарту не підтримав. Мабуть, нервував.

— Ні. Просто струмінь води здує весь намул з об’єкта. Це старий спосіб... перевірений...

Але вдаватися у подробиці не став.

Линви підтягли — корабель опинався й не хотів рухатись кормою вперед, але перед зусиллями двох здорових чоловіків все-таки здався. Тепер линви тяглися з корми просто у воду й здригалися — так, наче просилися швидше їх витягти.

— Не одірве? — запитав журналіст.

— Вісім тон на кожну, — неуважно відповів йому Володимир. — Не повинне...

— Ну, що там? — гукнув з рубки капітан.

Володимир зітхнув й показав у відповідь великого пальця — мовляв, «все окей».

Звично вже задзижчав масляний насос. Скреготнув стартер. Ревнув й заторохтів дизель.

— Тримайся, — коротко кинув Володимир.

Журналіст ледь встиг схопитися за поручень, коли капітан дав повний газ.

Корму підняло. Щонайменше на півметра вона задерлась до неба, й Олександрові спочатку здалося, що під кораблем щось вибухнуло — наприклад, боєприпаси у танку. Але гуркоту не було. Лише страшенно ревів дизель.

Вода в ділянці корми збурилась великим рухливим пухирем — наче хтось там, унизу, великий, страшний та безформний, силою рвався нагору, до повітря, до світла, але хтось не менш сильний тримав його там, м’яв, крутив та рвав на частини.

Корабель теж тремтів й гойдався — на півметра вгору та вниз.

Пухир, спочатку напівпрозорий, швидко налився темними кольорами — спершу брунатним, кольору перемішаного намулу; потім темнішим, і врешті-решт чорним, аж синім.

— Годі! — вигукнув Володимир, одночасно схрестивши над головою руки. — Земля пішла!

Земля, мабуть, пішла добряче, бо вода навкруг катера стала геть чорною, до того ж з усіх боків, й невідомо, в якому радіусі. Чорнота розпливалася, як ляпка на промокальному папері, краї її розходились й розтікались, наче мацаки велетенського спрута.