Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Бідолашні. — хтось зітхнув поруч. Кореспондент оглянувся — ззаду непомітно підійшла Олена й пильно вдивлялася в воду.

— Хто? — не зрозумів Олександр.

Дівчина подивилася на нього трохи здивованим поглядом й по деякій паузі відповіла:

— Риби.

Але журналіст міг би закластися, що риби тут ні до чого.

Наостанок дизель ревонув ще дужче — ніби напружився й справді хоче підняти корабель над водою. Але сили не вистачило, дизель ще раз ревнув, цього разу ображено — й стих.

Каламуть осідала з півгодини. Власне кажучи, їм добре допомогла течія — намул скоріш не осаджувало, а зносило вниз, й при вигляді згори пляма, мабуть, була схожа на несиметричний еліпс — такий, як колись малювали в довідниках із цивільної оборони. Лише там він називався слідом атомної хмари. Але тим часом зовсім стемніло, слід згинув у темряві, а до ранку мав уже осісти повністю.

Лише зараз кореспондент зрозумів, що навіть час підходу до цілі Юрій підібрав так, щоб менше демаскувати позицію.

Хоч як журналісту кортіло подивитися на звільнений з земляного полону танк — але цього разу у воду поліз Володимир. Й прихопив з собою лише моток того самого «Імпульсу». Капітан тим часом прилаштував буйки до канатів, що були тягнулися вниз до танка, й уважно оглянув троси, що Володимир наготував по обидва борти.

Час тягнувся повільно, Олександр встиг зголодніти й подався до салону. Олена, як завжди, вгадала його побажання раніше, аніж він устиг їх висловити, й зустріла його кавою з бутербродом.

Кошеня крутилося поруч, терлось об ноги й час від часу тихенько нявкало — просило сиру та ковбаси. Успішно.

Наминаючи бутерброди, журналіст раз по раз кидав погляди на струнку дівочу фігурку. Олена ловила ті погляди й посміхалась.

— Гей, там, годі байдики бити! — почулося з іншого виходу. Журналіст оглянувся — Володимир у мокрому (аж вода капала) гідрокостюмі схилився в дверях й посміхався. — Пішли якір тягнути!

Виявилось, що кабестан чомусь заклинило й важкенький ланцюг доведеться вибирати вручну. Капітан стиха лаявся й нахвалявся після повернення дещо відрізати робітникові, якому загадав перевірити механізм. Тим часом слабину вибрали, якір зрушили з місця й стало ще важче.

— Та що ж це таке! — не витримав й Володимир. М’язи його теж випнулись під костюмом, майже як в капітана, й журналіст кинув заздрісний погляд. Потім оглянувся — звичайно, ззаду непомітно стояла Олена й уважно спостерігала.

Нарешті якір підняли над водою й одразу стало зрозуміло, чому тягти його було так важко. На лапах, зачепившись корінням, висіла чимала колода.

— Тьху! — сказав Юрій, підійшов до борту й спробував скинути з якоря той мотлох. Не вийшло.

— Біс з ним!

Так корабель і поплив — із цілим корчем попереду, аж нахилившись трохи на правий борт. Капітан стирчав у рубці, й прилади в ній світилися в темряві червоними жаринками, а Володимир сидів на кормі й розмотував якийсь провід — товстий, ізольований, та ще й з позначками через кожні три метри.

На щастя, далеко Юрій не відійшов, як і не заглушив дизель — усього лиш поставив його на малий газ, й корабель потроху дрейфував за течією.

— Скільки? — коротко спитав він помічника.

— Півсотні, — так само куцо відгукнувся Володимир.

Пояснювати ніхто нічого, як завжди, не збирався, але Олександр припустив, що, скоріш за все, мова йде про дистанцію, на яку відповз корабель від знахідки.

— Вистачить?

— Повинно.

Це вже було менш зрозуміло, але журналіст припустив, що мається на увазі — чи не зачепить корабель вибухом.

— А якщо...

— Іншалла.

Дивно, але цього разу послався на Аллаха Володимир, й це здивувало навіть капітана.

— Ну то давай?

— Даю.

Володимир нахилився до коробки, що стояла поруч на палубі, й коротким звичним рухом крутонув ручку.

Гримнуло.

Не сильно. Скоріш, то був навіть не удар і не гуркіт, а щось схоже на сухий барабанний дріб — тільки барабан був великий, як на сільському весіллі, а барабанщик був вправний й вибив ту музику швидко-швидко.

Пухиря не було, але місце вибуху вкрилося піною.

— Можна?

— Ні.

— Скільки?

— П’ять хвилин.

Кореспондент спіймав себе на тому, що починає розуміти навіть такий телеграфний стиль — «повертатись вже можна? ще ні? а скільки слід зачекати? п’ять хвилин» — і навіть зрозумів, чому саме — щоб не потрапити якраз під наступний вибух, якщо щось із боєзапасу забажає й собі торохнути.

Ті хвилини тягнулися дуже довго. Але вибуху не було.