Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— І... що?

— Та нічого. Цебто, від катера не залишилося нічого. За день перед тим якраз в цьому місці потонув транспорт, що перевозив боєзапас. Й від бомби той вантаж здетонував.

Володимир помовчав ще трохи.

— Я там потім пірнав. Нічого цінного не знайшов, лише солдатську фляжку з водою. Натомість снарядів розкидано...

Линва смикнулась двічі, Володимир крекнув й заходився її витягати.

Корабель рухався повільно, наче крадучись. Або — наче хтось тримав його за корму. Хтось великий, сильний та впевнений у собі, наче неймовірного розміру кіт, що розважається з теж небаченою ніколи мишою.

Олександр струснув головою. Це вже не перший раз за останні два дні йому спадали на думку миші, і те йому не подобалось.

А ще він був останньою людиною на палубі, яка залишалась у гідрокостюмі. Коли скинули гуму Юрій та Володимир — журналіст навіть не помітив. Й тепер піймав себе не тому, що стоїть, париться...

«Як дурень на майдані...» — спало на думку. Він зітхнув й подався в каюту.

— Допомогти? — насмішкувато зазирнула туди ж Олена й одразу ж зникла.

Корабель майже не хитало — очевидно, вагар, що висів під кілем, виконував роль стабілізатора. Натомість хвилі, раз по раз розбиваюсь об борти, змушували метал тремтіти, наче від страху. І той страх чомусь передавався й кореспондентові. Наче й не мертву залізяку вони тягнули під кілем, а щонайменше — авіабомбу.

Журналіст прогнав з голови недоречні думки, вийшов на палубу — й зрозумів, що з недоречністю — то він трохи погарячкував.

— ...Майже повний боєзапас, — якраз розповідав Володимир. — Доведеться, звісно, почистити, зішкрябати солідол. Затвор було б непогано гасом промити, але можна й соляркою. Щодо фугасних — біс його зна, вибухатимуть, чи ні, але ж нам воно неактуально, так?

Капітан мовчки кивнув. У темряві той рух було ледь помітно.

— Кулемет, звісно, не працюватиме. Хоча можна відмити та спробувати — але...

Капітан знову кивнув — «неактуально».

Володимир замовк.

Запала пауза — лише дизель монотонно тріскотів на середніх обертах.

— А знаєш, що найпікантніше? — сказала раптом темрява голосом капітана.

— Ну?

— А ти прикинув, як ми будемо працювати, висячи на дизелі?

— Чорррррт...

Спочатку кореспондент не зрозумів, про що мова, потім теж мало не ляснув себе по лобі. Справді — башта стоятиме погоном на палубі. А екіпаж? Сидіння закріплені на башті, тобто, теоретично, можна, пролізши крізь люка...

— А гільзи куди падатимуть?

Журналіст похвалив себе за те, що не поспішив з пропозицією. А в рубці, судячи з паузи, дехто чухав потилицю.

— То що робити?

Олександр піймав себе на відчутті легенької, але все ж цілком виразної зловтіхи — «що, хлопці, й ви, бува, помиляєтесь?»

— Та що, що... — не дуже впевнено зронив капітан. — А на сучасних танках як?

— На найсучасніших — стінки башти йдуть аж до самої підлоги й утворюють бойове відділення, — бадьоро доповів Володимир.

— Значить, і нам таке треба, — зітхнув капітан.

— Гм, — сказав Володимир.

Розмова знов стихла, натомість грюкнула відкрита панель й мертвим зеленим сяйвом засвітився увімкнений монітор.

Володимир знову зітхнув — голосно та заздрісно.

— Так... — неуважно бурмотів капітан. — Залізнична цистерна...

— Забагато.

— Сам знаю. Молоковоз... машина... бочка еліптичної форми, не годиться... Бензовоз... замалий. Та й струхлявів, мабуть, тридцять років лежить. Ага...

— Що?

— Танкер. Маленький, на півтори сотні тон. Булькнув ще перед війною... Згнив, мабуть?

— Може, й згнив... а може, й ні. Все-таки корабельні баки — це не бідончики з-під молока... І поруч.

— Поглянемо?

— А доведеться...

Монітор згас. Знову грюкнув метал.

— А ось і наш острівець...

Мабуть, це сказав капітан — але журналіст не звернув уваги, бо над обрієм, затуляючи одну зорю за другою, здіймалася якась велика темна мара. Причому з обох боків. І попереду також.

Олександрові раптом стало прохолодно й незатишно. Лише за кілька секунд він здогадався, що воно таке. Дерева. Просто дерева, що ростуть на якомусь острові. Просто капітан, по-перше, вибрав такий острівець, щоб можна було підійти впритул, та ще й з вантажем попід днищем, а по-друге, майстерно завів корабель у невеличку, та ще й лісом приховану бухту.

— Ну, чого стовбичиш? — поторсав його за плече Володимир. — Голу дівку побачив?

Журналіст отямився.

— Бери он троси й чіпляй на лебідки. Тільки міцніш. Попрацюємо стропальниками, зможеш потім статтю написати про роль робітничого класу в умовах розвинутого капіталізму...