Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Туман здійнявся до середини борту, й тепер здавалося, ніби корабель рухається не по воді, а чи то стоїть серед цілого поля сірого торішнього снігу, чи то завис нерухомо у хмарах... тільки дизель торохтить, та й то якось глухо...

— Гей, прокидайся, на роботу проспиш!

Володимир поторсав його за плече, журналіст спросоння здригнувся, зойкнув й схопився за поручень.

— Он капітан уже й костюм начепив, а ти байдики б’єш!

Олександр скочив до салону й почав гарячково натягувати обладунок. Гума ще не просохла й неприємно холодила тіло. Сама думка про те, що доведеться лізти у мокру холодну воду, була неприємною.

Але вже за хвилину костюм зігрівся, а коли Володимир піддав на спину акваланг — стало навіть і гаряче.

— Ну ви скоро там? — гукнув вже з води капітан. — Володю, різаки подай! Може, одразу ж і знайдеться щось підходяще...

Журналіст спускався донизу з легким хвилюванням. Танк — це танк. Власне, це предмет під водою чужий. А тут корабель... на думку спадали то «Титанік», то фільми жахів про різноманітних потвор, що знаходили собі притулок у потоплених кораблях. Чомусь згадався навіть старезний, радянський ще фільм «Людина-амфібія».

Але дійсність була простішою та геть невиразною. Корабель здіймався над ґрунтом темною стіною без початку і без кінця. Видимість була метри зо три, й промінь ліхтаря, якщо його скерувати вздовж, просто губився у зеленій імлі. Стіна була іржава й поросла гострими скойками. Журналіст негайно порізав пальця, але під водою болю не було, й він не зразу помітив, що з пальця легкими хмарками клубочиться кров.

Юрій, що плив попереду, дістав з піхов ніж й постукав руків’ям у стіну. Метал відгукнувся глибоким глухим звуком, схожим на стогін, і капітан задоволено кивнув. Мабуть, це мало означати, що корабель ще не згнив.

Плавці трохи піднялися й опинились над палубою. Кругла конструкція здіймалася над її площиною — наче напівзакопана в землю бочка. Тільки велика. Журналіст не одразу допетрав, що це і є бак. Тобто, танк — у первинному значенні слова.

Юрій тим часом відшукав кормову надбудову й двері у ній. Двері були відчинені. У світлі ліхтаря промайнула якась наполохана рибка й сховалась унизу. За нею рушив і капітан. А за ним, попередньо зітхнувши (хоч і важко це було в акваланзі), подався й кореспондент.

Трап був досить широкий, але все одно розрахований на людину, яка йде, а не вимахує ластами. Й вантаж, якщо є, то несе у руках, а не тягне на спині. Отож ласти раз по раз зачіпалися, а балони двічі брязнули об метал.

«Бомммммм»...

«Бомммммм»...

Як дзвін у церкві серед ночі.

У трюмі було ще тісніше. Баки, що з палуби здавалися простими конструкціями — ну, бочка, ну, хай навіть з кришкою, звідси, знизу, виявились схожими на самогонні апарати, або навіть на хімічні реактори. Якісь труби, змійовики, вентилі, крани — у всьому цьому, мабуть, і раніше важко було розібратися, а що вже зараз... коли все пролежало під водою півстоліття, заіржавіло, обросло...

Юрій торкнув його за плече, журналіст здригнувся від несподіванки й мало не буцнув головою якусь залізяку.

Капітан тицьнув йому до рук якусь линву й показав — «тримай!», а сам обережно просунувся у проміжок між двома баками й за секунду з’явився з іншого боку.

Линва виявилась закороткою.

Юрій мовчки забрав другий кінець, поплив уперед й махнув рукою, мовляв — доганяй! Журналіст теж обережно просунувся поміж конструкціями.

Страху вже не було. Романтики — теж. Занурення асоціювалося з походом на пункт прийому металобрухту.

Юрій знайшов ще якийсь бак. Операцію повторили. Линва знову була закороткою, але ледь-ледь, сантиметрів на десять. Юрій подумав й махнув рукою — годиться!

Журналіст думав, що вони знов скористаються «Імпульсом», але, мабуть, були якісь обмеження на вибухи у замкненому просторі, й капітан вирішив зробити інакше. З пакунка, який він весь цей час тягнув за собою, витягли короткі товсті палички й затискувач, схожий на держак від зварювального апарата. Виявилось, що й задача у нього була така ж сама — капітан тицьнув паличку у лещата, вдарив протилежним кінцем об якусь масивну залізяку — раз, другий...

Метал кожен раз відзивався болісним зойком.

І спалахнуло сонце!

Сліпучий, несподіваний та яскравий вогонь блиснув й радісно заревів, наче звір, що вирвався з клітки на волю. Ціла хмара бульбашок здійнялася над ним, ринула вгору, розбилась об залізяччя й прилипла до палуби знизу. Вода кипіла, й навіть на відстані двох метрів, крізь шар води віяло жаром.