Радий Радутный - Важка чоловіча робота

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Бомкання чи то посилювалось, чи то наближалось, і вже чулося досить виразно. Тепер воно зовсім не нагадувало молоток по залізу. Тепер воно схоже було на розмірені, неквапні кроки.

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Вода відступила вже досить далеко, й висіти на незрозумілій конструкції було вкрай незручно.

— Чуєш... — пошепки почав був кореспондент, але Юрій зашипів на нього не згірше гадюки.

«Кап!»

«Бом».

«Кап!»

«Бом».

Щось змінилося в навколишньому оточенні — так, наче поблизу або двигун завели, або пропливло щось велике... журналіст помітив ту вібрацію не одразу, й тим більше не зразу дотямив, що то труситься капітан. А коли зрозумів — то й сам почав дрібно тремтіти.

Мабуть, просто стало трохи прохолодно — переконував він сам себе.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Бомкання вже чулося поруч, і було зрозуміло, що ніякий то не молоток, а справжнісінькі кроки. Щось важке йшло по палубі, й чи то саме було металеве, чи то мало на ногах металеві підошви.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Кроки вже можна було почути не лише вухом, але й усім тілом. Гупало просто поруч з стінками бака.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Щось темне та невиразне затулило ілюмінатор. Показалося скло — наче з того боку притулили таке саме віконечко. Потім промайнув мідний водолазний шолом — й він був добряче оброслий цілими гронами скойок. Потім світло закрила рука у гумовій рукавичці.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Хтось протупцював по палубі, видерся на бак, зазирнув у віконечко — й чи то не побачив нічого, а чи не звернув уваги й рушив собі далі.

«Бом».

«Бом».

«Бом».

«Бом».

Довга звивиста линва пробігла за склом, промайнув шланг з обірваним краєм й теж потягся собі геть.

«Бом».

«Бом».

«Бом».

«Бом...».

Журналіст обережно розтулив руку. Виявилось, що він стиснув іржавій стержень так, що прорвав і рукавичку, і власну шкіру. Кров крапельками висіла на гідрокостюмі.

Юрій упустив легеневий апарат й тепер тремтячими руками ловив його за шланг.

Дихалося важко.

Знову заревіло повітря й подушка на очах почала збільшуватись. Дихати стало легше.

Коли повітря забулькало у прорізі, капітан махнув рукою — досить, мовляв! — й першим рушив до виходу.

Журналіст не втримався й, вилізши, постукав пальцем по баку — відповіло лунко. Як і має бути, коли з того боку — повітря. Юрій оглянувся й мовчки постукав себе пальцем по лобі.

Відповіло глухо.

На палубі нічого не змінилося, лише на баку, там, де грюкали металеві підошви, було трохи зідрано водорості.

Юрій знову дістав свій пакунок, витягнув паличку, запалив й зробив перший надріз. Вистачило чотирьох. Бак здригнувся й з тріском, рипом та скреготом почав продиратись нагору. Юрій та журналіст штовхали його то з одного боку, то з іншого.

Нарешті бак видерся повністю, хитнувся, мимохідь крутонув журналіста навколо осі та відкинув його убік, й пішов вгору — наче ракета. Навіть бульбашки за ним лишалися — достоту, як струмені реактивного двигуна.

Юрій махнув рукою — мовляв, давай і ми вгору.

На поверхні вже настав ранок й сонечко пустотливо виблискувало з-за хмарок на обрії — а ось я є! а ось вже нема! а ось знову є.

Над бортом схилилась Олена.

— Ну що? — посміхнулась вона. — Нікого там не зустріли?

— Іди к бісу! — раптом визвірився на неї завжди незворушний капітан. — Що, часу забагато маєш? Роботи нема?

Дівчина зникла з борту, наче її вихором здуло.

— Чого ти на неї так? — докірливо запитав Володимир, приймаючи акваланги. — Чи й справді щось не таке бачили?

— Водолаза, — коротко буркнув капітан.

Володимир здригнувся, упустив акваланг й ледь встиг піймати його над самою водою.

Розкрив рота. Потім закрив. Й пішов, так нічого й не запитавши.

Капітан виліз на борт, проляпав мокрою гумою до салону, відчинив буфет, схопив першу-ліпшу пляшку й добряче до неї приклався. Потім відхекався, витер долонею губи, подумав і хильнув ще.

Бак так і не стали витягати з води, а притягли до острова на буксирі. Це зайняло чотири години, протягом яких журналіст трохи поспав, трохи поїв, розповів Володимирові та Олені про зустріч на затонулому танкері й трохи подивувався їхній реакції — Олена ахнула, затуливши долонею рота, а Володимир сопів. Капітан мовчки стовбичив у рубці й вів себе начебто цілком звично й спокійно... лише... Перший раз кореспондент думав, що те йому здалося, але коли вогке ще волосся капітана наїжачилося ще раз — повірив. І самому собі, й Володимирові.