Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Башта здригнулася й повільно, з рипом крутнулась ліворуч. Зупинилась. Повернулась на місце. Гармата задерлася вгору, подумала й опустилась.

— Бабах! — сказало зі ствола.

Тепер вже й кореспондент вискочив на вершечок й зазирнув досередини. Володимир сидів у лівому кріслі й крутив якісь маховики з ручками. Мабуть, журналіст затулив йому світло — бо копач оглянувся вгору й махнув рукою — залазь, мовляв.

Двічі запрошувати не довелося.

— О, а це що таке...

Друге сидіння було зайняте. Купка кісток, перевитих водоростями та якимись ремінцями. Під водою Олександр, мабуть, би злякався. А тут, нагорі, серед білого дня... Було просто трохи гидко й самому собі за те соромно.

— А, командир заважає? — обернувся до нього Володимир. — Посунь його трохи. Он туди, наприклад. До мого навідника.

Кореспондент оглянувся — позаду, на якійсь поличці, жужмом валялася ще одна купа. Череп чи то упав, чи то був недбало відкинутий вбік. На ньому ще збереглися рештки якогось убору.

Кістки були слизькими й не хотіли триматися разом.

Натомість крісло було несподівано зручним. Над головою була чимала западина. Журналіст підвів погляд — виявилось, що то була командирська башточка, й колись вона мала непогані оптичні прилади. Цебто, колись непогані — бо зараз вони були каламутні та непрозорі.

— Оптики не буде! — сповістив його Володимир. — І взагалі, твоє місце — он там!

Він тицьнув пальцем за спину. Кореспондент оглянувся — там було ще одне місце, але без вікон, без приладів...

— А там що?

— А там — der Lagender... Тобто цей, як його, зарядник! Бери більше, кидай дальше, за радянським ухваленням. Тільки дуже носками не гепай, бо раптом серед бронебійних трапиться і фугасний...

Снаряди лежали на палубі рівною шеренгою й навіть під скам’янілим мастилом здавалися гарними й грізними.

— Ну, чого став? Витягай, промивай... і складай назад. Якщо пощастить, сьогодні ж разок і пальнемо!

Володимир вовтузився біля прицілу й говорив, не оглядаючись, наче спиною бачив, чим займається журналіст. Олександр зітхнув й зрушив з місця перший снаряд.

До вечора башта вже легко крутилася на всі боки — правда, не на триста шістдесят градусів, а з невеличким мертвим сектором позаду, бо заважала надбудова. Гармата теж легко ходила вгору та вниз. Пощастило оживити навіть оптику у навідника, й журналіст вибрав хвилинку й покрутив маховики. Позначка ковзала по воді, по деревах, кущах... перескочила на крихітний пляжик... вперлася в голу Олену, що розляглась на післяобідньому сонечку. Журналіст ковтнув слину й зітхнув.

Віконце раптом потемніло, наче хтось його долонею закрив. Кореспондент оглянувся — над люком схилився Володимир й насмішкувато похитував головою:

— Ай-яй-яй! А попрацювати трохи?

Снаряди були у чудовому стані — цілі, без сліду іржі, наче й не пролежали стільки років на глибині двадцять метрів. Канал ствола теж непогано зберігся. У першому випадку допоміг товстий шар мастила, у другому... мабуть, намул. А от кулемету не пощастило. Ствол заіржавів так, що журналіст зламав його, просто випадково зачепивши ногою.

— Ну й біс з ним, — прокоментував Володимир. — У нас свої є.

За тими клопотами ніхто так і не здогадався витягнути з башти кістки.

Честь «пальнути» взяв на себе Володимир. Крім честі, то була ще й небезпека — хтозна, як поведуть себе й снаряд, і гармата після шістдесяти років під водою — тому стрілець, клацнувши затвором, прив’язав до спуску довгеньку линву, вибрався назовні, заховався — й лише тоді смикнув.

Бахнуло!

Просто годі було в це повірити — але бахнуло!

Кошеня підскочило, наче під ним теж щось вибухнуло, й миттю опинилося аж на вершечку щогли.

Журналіст на радощах теж мало за борт не стрибнув. Тепер він розумів тих фанатиків, що роками відновлюють старі автомобілі, риються у металобрухті, лазять по онлайнових аукціонах у пошуках запчастин — і все для того, щоб проїхати пару кілометрів з нагоди якого-небудь історичного свята. Дня Перемоги, наприклад.

«Мдааааааа... — подумав Олександр меланхолійно. — На такому апараті проїхатися Хрещатиком... у день Перемоги... ні, не варто. Неправильно зрозуміють».

Володимир злазив у башту, випірнув з неї з радісною усмішкою. Та й обличчя його аж сяяло.

— Все ціле! — бадьоро сповістив він. — Навіть гази майже не прорвалися!

Мабуть, мова йшла про порохові гази, які прориваються з гармати під час пострілу.

— Сашко! Чого стовбичиш, лізь сюди! Будемо з тебе військовозобов’язаного робити!