Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Попускай!

Журналіст попускав. З протилежного боку ручку крутила Олена, а двоє копачів обережно направляли башту на зрізану бочку бака. Кріплення та сидіння сховалися в прорізі.

Погон башти виявився трохи вужчим за бак, Юрій все тими ж термітними паличками зробив чотири акуратні розрізи, молотом звузив верхівку:

— Попускай!

Башта опустилася ще й накрила верхівку — як наперсток ховає пальця. Верхня панцирна плита тепер була сантиметрів за двадцять від палуби.

Знову загорівся терміт. Виявилось, що паличками можна не лише добре різати, але й непогано варити — лише доводилось пильнувати, щоб розплавлена маса не капала на палубу.

— Бо пропалить — й оком моргнути не встигнеш! — пояснив Володимир.

Шви виходили масивні та кострубаті й червоно світилися ще довго після того, як горіння скінчилось. Охолоджувати їх Юрій не дозволив — щоб шов не став крихким.

— Крути!

Крутили. Троси натяглися тугіше, а дерева хилилися, аж тріщали. Ще б пак! Тепер на них висіли не окремо бак, і не окремо башта, а...

— Тепер ця штука називається «бойовий модуль „Кавун“»! — вигукнув Володимир.

Олександр гумору не зрозумів, Олена, мабуть, теж, а от Юрій посміхнувся й уточнив:

— На «Бахчу» натякаєш?

Але пояснювати не став, й журналіст дав собі завдання — пошукати по цих словах в Інтернеті.

Дошки витягли й почали опускати конструкцію знову. Чомусь цього разу операція пройшла швидко й в дірку потрапили з першого разу. Панцирна плита глухо вдарила об палубу. Троси ослабли. Члени команди стояли і озиралися один на одного:

— Невже все?

Й лише коли Юрій демонстративно поплескав долонями, остаточно у те повірили.

— Так, Оленочко, що там у нас на обід? — одразу ж підкотився Володимир. — Знаю, що ще нічого, то займись цим, а ми з Сашком поки що мотлох до ладу приведемо.

Люки відчинилися несподівано легко. Не довелося навіть нічим їх підважувати — просто Володимир заліз на дах, смикнув як слід — й іржава залізяка легко рушила вгору. Наче шістдесят років на те чекала.

З башти смерділо.

Перш за все ніздрі різав дим та запах розжареного заліза. Дим висів в башті густою завісою, наче там цілу ніч грали у преферанс. А коли хтось відмовлявся платити — розжарювали залізо.

Смерділо водоростями. «Дивно, чому водорості починають смердіти задовго до того, як почнеться гниття», — подумав кореспондент, затуляючи носа.

Пахло чомусь мастилом. Мастило, мабуть, перетворилося на камінь, й відколупувати його доведеться тепер молотком.

Володимир пхнув носа до люка, скривився й махнув рукою — пішли, мовляв, звідси, хай трохи провітриться, а ми поки що ось чим займемось...

Гармата була забита мулом. Журналіст причепив до насоса найтонший шланг й скерував його в дуло. Перша пробка вилетіла миттю й під тиском — якраз йому на штани. Олександр вилаявся й пхнув шланга ще далі. Цівки води виривалися з щілини між шлангом та дулом й поводили себе дуже підло — то капали, капали, капали... а тоді раз! — й цілий струмінь в обличчя.

Вода було чорною й теж смерділа.

Володимир вовтузився з лобовою маскою — обдирав водорості, стару фарбу й іржу, намагався влити в щілини гас та солярку, пробував ворушити то маску, то всю башту разом. І те, й те здригалося — але поки що трималося мертво.

Пообідали.

Сморід з відкритих люків не додавав апетиту, та й Юрій раз по раз підскакував до рубки й поглядав на монітор. Волохатого видно не було — мабуть, погнався за імітатором.

Але й без того майже не розмовляли — бо зголодніли, втомилися, а роботи попереду було ще багато. Брудної, важкої й небезпечної праці.

За час обіду гас, мабуть, просочився в щілину — Володимир вперся ногами у поручень, крекнув, натужився — й повернув-таки башту. Не набагато — градусів на десять-двадцять, але далі вже пішло легше. Та й журналіст довів свою справу до кінця — цівки раптом перестали бризкати з-попід шланга, й гармата видала бридкий, але бажаний звук:

— Хрррррррррррр!

— Пощастило, — сказав Володимир. — Затвор відкритий.

Вода, що потрапила у «бойовий модуль», виливалася крізь розбите віконце, й Олена виганяла її шваброю в «душ» — і за борт.

— Ну що? — Володимир першим зазирнув в люк. — Смердить, звичайно, але...

Він не договорив, розвернувся вперед ногами й обережно опустився всередину.

Олена та журналіст стояли поруч й дивилися — то на башту, то один на одного.

— Ух ти! — задудніло з люка. — Екіпаж все ще на місці! Ану, ану...