Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Олександр слухняно заліз у башту. Щось невловимо змінилося після пострілу — чи то від струсу трохи обсипалася іржа, чи то болотяний сморід змінився на сморід горілого пороху... Втім, можливо, зміна була лише у сприйманні. Купа металобрухту перетворилася у зброю.

— Сидиш отак. Снаряди береш одночасно, правою рукою за носика, лівою — ближче до денця. Кладеш сюди. Лівою ж досилаєш — поки не сховається. Тепер затвор — ось так...

Снаряд ховався у патроннику з легким шурхотом, а затвор клацав.

— Тепер — вбік, бо невідомо, може, я одразу й пальну. Оця огорожа тут не просто так, це щоб відкотом нас обох не покалічило. А воно може...

Володимир теж невловимо змінився. З веселого балакуна він перетворився на командира. Впевненого, рішучого, лаконічного.

— Якщо буде можливість, я перед пострілом казатиму «Feuer!».

— Що? — не зрозумів Олександр.

— ...тобто «Вогонь!»

— А чому... — кореспондент хотів був запитати, чому спочатку Володимир сказав це німецькою, але той його випередив:

— Ми ж все-таки у німецькому танку... Коли почуєш команду — відкрий рота, не так сильно глушитиме...

Він говорив й одночасно крутив маховики. Рух башти майже не відчувався, а от казенник гармати відчутно посунувся вгору.

— Вогонь!

Бахнуло.

Журналіст заздалегідь роззявив рота, але звук був несподівано глухим, навіть не таким сильним, як першого разу. Кореспондент навіть подумав, що скоїлось щось не те. Але Володимир відірвався від окуляра й задоволено підняв великого пальця вгору:

— Є!

Попав він у товстеньку березу на острові. Дерево зломилося навпіл; його навіть трохи відкинуло вбік — й тепер з піску стримів лише високий зазубрений пень. Краї його на очах наливалися соком.

— Варвар, — незадоволено прокоментувала Олена. — Не міг на каменюці потренуватися?

— Та не було підходящої... — трохи зніяковів Володимир. — Але я більше не буду!

Підійшов капітан, мовчки зазирнув крізь прочинений люк, поторсав рукою огорожу казенника, кивнув й так само мовчки подався назад, до рубки.

Заночували тут же. Стомлений, вимотаний тяжкою працею та зануреннями, журналіст наче аж провалився у сон. Але серед ночі підскочив й з розмаху вдарився головою об поличку.

Наснилося, що він снаряд, і лежить у намулі, й чекає, чекає, чекає... десять років, двадцять, шістдесят... а потім — бабах!

«Бабах» було якраз об поличку.

Володимира у каюті не було, а знадвору чулися вже знайомі ритмічні зітхання й смішки.

Якби журналіст не був такий втомлений, то не зміг би знову заснути.

А вранці «бабах!» пролунало ще раз.

Кореспондент прокинувся й спроквола пробурмотів якесь прокляття. Безадресне. Просто так. Сниться всяка нісенітниця.

Бахнуло ще раз, ближче, й метал корпусу аж задуднів.

— Га?

Журналіст вихором вилетів вгору по трапу, зіткнувся з Володимиром, мало не впав — й лише тоді помітив, як у сотні метрів за кормою повільно осідає донизу водяний стовп.

Вибух?

Бабах!

Ще один стовп здійнявся на острові — вже не водяний, а піщаний. Над головою щось вереснуло — пронизливо та розлючено.

Осколки?

Катер здригнувся й, обриваючи якір, дав задній хід.

— Чого стоїш? — загорлав з люка Володимир. — Мерщій у башту!

Журналіст кинувся на корму, об щось перечепився, впав, підскочив; біля люка ще раз зачепився — але цього разу лише боляче стукнувся ліктем. Провалився у люк, наступив на щось босою ногою.

— Заряджай! — загорлав майже у вухо Володимир.

Кореспондент кинувся до укладки.

Наука пішла до бука — снаряд він вхопив за середину, сіпнув на себе, упустив... Головка вдарилася просто об дно, й кореспондент весь зіщулився.

— Заряджай! — ще раз закричав Володимир.

Підбирати снаряд було б надто довго. Журналіст схопив інший — правильно, за носика й ближче до краю. Загнав у дуло. Клацнув затвором.

Пострілу не було. Лише тоді Володимир відірвався, нарешті, від прицілу й з секунду розгублено блимав на Олександра. Потім вилаявся й підскочив до люка.

— Звідки ж він, гад, лупить?

Журналіст теж підвівся й вистромив голову. Корабель вже вискочив з бухти і якраз розвертався. Острівець був зеленим, мирним та затишним, вода — синя та грайлива, аж наче кокетлива. Жодних ознак нападу годі було помі...

Бабах!

Знову над водою здійнялася піниста шапка. Цього разу досить далеко — мабуть, невидимий супротивник не встиг перенести приціл.

Приціл чого?

— Та він же, гад, з міномета лупить! — першим здогадався Володимир й розлючено гепнув кулаком об метал. — Сто двадцять міліметрів, не менше!