Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Володимир затнувся й злостиво глянув на журналіста.

— Я проведу корабель протокою, — міркував тим часом вголос Юрій. — Є тут одна. Вузенька. З деревами. Висадимо тебе. На ходу. Щоб не запідозрили.

— Запідозрять, — впевнено промовив кореспондент. — Навіть я запідозрив би.

Володимир вдячно поглянув на нього, але капітан лише рукою махнув:

— Оскільки більше пропозицій нема, то виходу теж нема. Будеш краще маскуватися. Може, й не запідозрять.

На Володимира було шкода дивитись.

— Обстріляєш. Пріоритетні цілі — радар, двигун, корпус у районі ватерлінії... сам Волохатий, звичайно...

— Угу, — приречено гмукнув Володимир. — І весь інший екіпаж також.

— Ну, весь можеш не добивати, — милостиво дозволив капітан. — Підійдемо ближче, з гармати доб’ємо. Втім, якщо бажаєш...

У відповідь почулося пирхання.

— Якось би їм увагу відвернути, чи що... — майже благально протягнув Володимир. — Може б...

— А сенс? — Юрій знизав плечима. — Всім одразу не відвернеш, знайдеться один такий...

Він кивнув у бік Олександра. Той зрозумів капітана не до кінця, й тепер не знав, чи то пишатися, чи ображатись.

— Та хіба лише так? — чомусь притишив голос Володимир. — Можна якусь фальшивку підсунути... Залізяку якусь поставити, начебто ще один кулемет...

— Угу, — кивнув капітан. — Але ж вони дивитися будуть не лише очима.

Подумав і додав:

— І не лише радаром.

— Угу, — безнадійно зітхнув Володимир.

Обидва замовкли, потім, на диво, одночасно подивилися на кореспондента. Той відкрив рота.

— Ні, — з жалем зітхнув капітан. — А хто з гармати лупитиме, якщо... якщо щось?

Журналіст ладен був би закластися, що під тим «якщо щось» ховалося «якщо засідка не спрацює». Тобто, «якщо її знищать».

Пізніше він сам себе суворо картав, але...

Але на салон, де порпалася Олена, журналіст поглянув першим.

— Гм... — сказав капітан, перехопивши той погляд.

— Угу, — сказав Володимир, з точнісінько такою інтонацією.

Олександр промовчав.

— Олено! — гукнув Юрій. — А ходи-но сюди...

Дівчина жваво вискочила з салону. Подряпина на лобі вже не сочилася кров’ю й була ледь помітна.

— Робота є...

Дівчину висадили на протилежний берег протоки — і не навпроти Володимира, а трохи раніше. Мабуть, стратегічний задум Юрія був у тому, щоб її помітили першою. Що з цього приводу думала Олена, так і залишилось невідомим. Але журналіст спіймав себе на тому, що уникає зустрічатися з нею очима.

А саму дівчину не спитали.

— Ось тобі залізяка... — капітан вручив їй довгу незграбну трубу. — На радарі вона матиме майже такий самий вигляд, як кулемет. Тобі треба буде потроху її ворушити, начебто цілячись. Але занадто нахабно себе не поводь, розкриють, а тоді негайно розстріляють з міномета ще здалеку. Тим більше, будеш на землі, можливостей для маневру небагато...

Олена слухала те зі скам’янілим обличчям.

Володимир сидів біля башти та чухав потилицю. Перед ним було викладено обидва кулемети — й ДШК, й МГ-42. У вигляді залізяк було щось неправильне... Журналіст не одразу збагнув, що то, просто дивно якось бачити зброю, що воювала з протилежних боків, а тепер лежала поруч.

— Не ламай собі голову, — Юрій теж спостеріг Володимирові вагання. — Бери «німця».

Володимир запитально поглянув на нього, і Юрій продовжив:

— Великий калібр мені тут більше згодиться.

Володимир аж сплюнув. Але взяв таки МГ.

Капітан підвів корабель ближче до берега. Верби знов зашкребли по лівому борту. Олена підвелася й, не сказавши ні слова, рушила до носа.

— Зачекай, — Юрій поклав їй на плече руку. — На.

У другій руці він тримав невеличкий пістолет невідомої журналістові марки.

Дівчина норовливо стріпнула плечем, але зброю взяла. Й вистрибнула.

Капітан одразу ж повернув судно праворуч.

Володимир заліз майже по пояс до криївки, видобув звідти ще один пістолет — трохи більший — й теж засунув за пояс.

— Хороша ідея.

Стрибати йому довелось просто в воду, тому що далі під берегом була мілина. А ще — продиратися через якийсь чагарник. І залізяка при тому у нього була важча, ніж у Олени.

Журналіст піймав себе на тому, що думає про це із зловтіхою. Але на душі було гидко й без того.

Капітан додав газу, й кущі на диво швидко потяглися назад. Мабуть, цей ефект створювався за рахунок дуже малої відстані до берега.

Точніше, до берегів. Юрій загнав корабель у такий лабіринт, що журналіст аж головою крутив, причому з двох причин — по-перше, із здивування, а по-друге — ухиляючись від гілляк.