Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Корабель Волохатого тим часом знову перетворився на силует, а ще за кілька хвилин сховався за острівцем.

Лише тоді Юрій вийшов із рубки. Пройшовся по палубі. Зазирнув у салон. Доторкнувся до надколотої броні. Гмукнув.

Й мовчки потис журналістові руку.

Чомусь Олександрові стало так приємно, наче його нагородили найвищим орденом.

З неба долинуло сухе тріскотіння, обидва одночасно задерли голови й провели парапланериста задумливими поглядами. Спостерігач піднявся кілометри на три, тож побачити, чим саме він там займається, звичайно, не вдалося навіть у бінокль. Втішало одне — він розвернувся й теж прямував геть — за острів.

— Як ми їм надавали! — не витримав журналіст. — Тікають, гади!

Юрій зітхнув, й піднесений настрій кореспондента кудись подівся. Юрій зітхнув ще раз й сказав:

— Просто у спостерігача паливо скінчилось.

Журналіст скис остаточно. Коротка фраза означала багато чого, але найпаскуднішим було те, що, скоріш за все, через деякий час ворог повернеться... А коли повернеться...

Домислювати думку чомусь не хотілося.

Юрій повернувся до рубки, зменшив газ й теж розвернув корабель до острова. Вперше за весь час знайомства кореспондент помітив у рухах та вигляді капітана якусь непевність.

— Спробуємо не дати йому заправитись, — пояснив Юрій.

— А може... — рипнувся був журналіст й замовк, але капітан зрозумів його правильно.

— Ні. Не втечемо. Дожене й розстріляє здалеку.

Він подумав ще трохи й додав:

— Сходи-но поки що витягни кулемет... але не встановлюй, а просто поклади на носі. Так щоб не дуже помітно було.

Подумав ще.

— ...І прибери в башті. Гільзи там... осічні снаряди... були такі?

— Були, — похмуро буркнув кореспондент.

Було чітко зрозуміло, для чого всі ті приготування — для продовження бою.

— Скло змети... — кинув навздогін капітан.

Витягати снаряди з башти виявилось досить незручно — довгі, та й досить важкі, вони так і намагалися вислизнути з рук, й чомусь — обов’язково носиком вниз. Власне, Володимир казав колись, що то не страшно, що снаряд, який не пройшов ствол, досить безпечний...

Як давно, страшенно давно, те було!

Чомусь на місці Володимира уявився він сам — закинутий вибухом у кущі, з пошматованим осколками черевом, розірваними грудьми... як у американських фільмах...

Потім уява перекинулась на Олену й на душі стало ще гірше.

«А може, воно й на краще? — ворухнулася підла думка. — Кінець кінцем, якщо не мені — то й нікому?»

Думку вдалося прогнати.

А от викинути з башти трухляві німецькі кістки — не встиг.

У люк знову зазирнув капітан.

— Готуйся, — гукнув він згори. — Волохатий зменшує відстань. Я спробую кинутися назустріч, потім різко розвернутися боком... яким тобі краще?

— Правим, — неохоче відповів Олександр. Чомусь охочіше башта крутилась ліворуч.

— Угу. Добре. Ну, якщо пощастить підійти на дистанцію хоча б півтора кілометри, то я його ще й з кулемета пригощу.

— Угу.

Кореспондент кивнув. Похмурі думки поступово розвіювались. Справді, одна справа зображувати собою мішень... й зовсім інша — вступити у бій.

Навіть з деякими шансами на перемогу.

Мабуть, Юрій відчув його настрій — бо коротко посміхнувся й сказав:

— Та не панікуй! Згадай краще, як ти добряче їм врізав — просто у рубку! Так навіть я б не зміг, та й Вовка теж!

Володимира він згадав даремно, і, мабуть, сам це відчув.

— А що, — з надією спитав журналіст. — А не може бути такого, що в рубці був Волохатий?

— Ні! — рішуче мотнув головою капітан. — Точно ні. Він у нас, по-перше, аристократ... любить командувати... А по-друге — до техніки в нього руки не стоять. Він більше спеціалізується...

Юрій урвав сам себе й поспіхом звернув розмову на інше:

— От якби ми зіткнулися з Інженером!

Він знов зробив паузу й додав — вже інакшим тоном, трохи навіть замріяним:

— А ще краще, якби з Інженером зіткнувся сам Волохатий...

У рубці щось писнуло, й капітан поспіхом кинувся до штурвалу.

У повітрі знову задзижчало. Парапланерист заходив здалеку, поступово набираючи висоту та остерігаючись наближатися на дистанцію пострілу. Ще й з запасом.

— Ти на того поганця теж, по можливості, поглядай! — вигукнув з рубки Юрій. — Хтозна, раптом він з собою автомат захопив або пару гранат!

Журналіст кивнув, але сам про себе подумав, що поглядати з башти на небо досить незручно. Втім, мабуть, Юрій думав так само, й попередив його про всяк випадок... або щоб роботою відігнати похмурі думки.