Радий Радутный - Важка чоловіча робота

«Але чим це допоможе проти радару?» — подумалося не дуже весело.

Але довго нудьгувати капітан йому не дав.

— Сашко, бери ДШК й закріпи на башті. Над люком. Так щоб міг висунутись й стріляти. Скоріш.

Те «скоріш» було, правда, неактуальне — журналіст й так працював швидко, як тільки міг.

Перед висадкою Володимир трохи навчив його працювати з маховиками й прицілом. Правда, далекомір видався Олександру штукою заскладною, тому Володимир просто виставив гармату на пряму наводку й наказав «оцей маховик» не чіпати. А якщо чіпати, то лише у крайньому випадку.

А що було «крайнім випадком»?

Відповіді на це запитання не було.

Острівець віддалявся. На душі наче каменюка лежала.

І тоді...

У перший момент Олександр навіть не зрозумів, що воно. Звук був звичним й знайомим, але настільки тут несподіваним... І йшов він з...

— Вгору дивись! — вигукнув несподівано капітан. — От гад, знову перехитрив!

У синьому небі, досить високо — з кілометр, теліпався світло-блакитний, схожий на хмарку купол. Прямокутної форми. З помітним навіть з такої відстані гвинтом за спиною.

Парапланерист.

— Сволота! — капітан вискочив з рубки й безсило махав кулаком у небо. — Гад паскудний! Обхитрував! Обдурив! Як останнього ідіота!

Параплан зробив коло над судном й поринув назад. До острова.

— Падло! Шпигун собачий! — рикнув навздогін Юрій.

Потім сів на приступку біля рубки й безсило схилив голову собі на руки. Корабель рухався сам по собі.

«Шпигун» трохи знизився й зробив коло над островами — спочатку лівим, там де висадили Олену. Потім правим — там, де вистрибнув Володимир. Потім піднявся вище й знову пішов широким колом, огинаючи обидва клапті землі одночасно.

І лише тоді до вух Олександра долинуло далеке-далеке...

— Бабах!

Що то було — чи постріл, чи вибух, годі було розрізнити. Мабуть, вибух. Але особливого значення те не мало.

— Бабах!

І димовий стовбур здійнявся над деревами лівого острівця.

— Бабах!

І ще один — недалеко.

— Бабах!

— Бабах!

— Бабах!

Мінометник Волохатого, мабуть, десь набув чималого досвіду — бо міни лягали дуже влучно, акуратними секторами розкреслюючи острівець. Журналіст нарахував двадцять вибухів, потім збився.

Потім стало тихо. Але ненадовго.

— Бабах!

— Бабах!

— Бабах!

Такими ж рівними серіями Волохатий почав накривати й другий острівець. Про те, що відчували вимушені робінзони, не хотілося й думати. Але журналіст чомусь думав.

Повітряний спостерігач зробив ще одне коло, й, мабуть, залишився задоволеним. Але від того задоволення журналістові морозом всіяло спину. Парапланерист розвернувся й знову заходив на корабель.

— До бою! — нарешті, відреагував капітан. — У башту, мерщій! Ми ще подивимось...

На що саме Юрій збирався «подивитися», так і залишилось невідомим, бо під настилом палуби знову розлючено заревів дизель.

Корабель розвернувся мало не на місці. Олександр взявся за кулемет й спробував був впіймати повітряного нахабу в приціл. Але той був розумний, і напевне мав у руках бінокль — бо й близько не підходив, й нижче за кілометр не спускався.

— Будь напоготові! — рикнув капітан з рубки. — Він скорочує дистанцію. Вже сім кілометрів, ось-ось...

Почулося знайоме вже виття, й журналіст поспіхом сховав голову.

Вибухнуло далеко — метрів за двісті, не менше. Але зрадіти тому журналіст навіть не встиг.

Спостерігач-коригувальник працював на совість. Наступна серія лягла менше ніж за півсотні метрів ліворуч. Засвистіли, задзенькотіли осколки та скло. Корабель вдарило хвилею.

Ще одна серія — цього разу праворуч, на такій самій відстані. Намічалась «виделка» — але Юрій знову круто розвернув корабель й примудрився збити приціл.

— Вони підходять! — сповістив він через хвилину. — Будь напоготові, вже п’ять кілометрів!

Навіть крихітного військового досвіду журналіста вистачило на образливий висновок. Волохатий, переполовинивши екіпаж, вже не мав їх за серйозного супротивника. Й сподівався розстріляти впритул.

Серія лягла поруч, корабель навіть підкинуло, й осколки вже не дзенькали, а глухо били в броню. Що робилося з корпусом, не хотілося й думати.

І форкання чулося все частіше й частіше. Журналіст вибрав момент й причинив люк. Звичайно, капітанових команд він тепер не почує... треба було якийсь телефон провести, чи що...

Міна вдарила просто у башту, може, навіть у люк, вся конструкція підскочила вгору, вниз, потім чомусь ще й по боках, й журналіст прикусив собі язика.