Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Юрчику!

Журналістові аж вуха заклало.

— Надбав ще! Все ті самі сім кілометрів!

Відповідь була нерозбірлива, але голосна та конкретна.

Корабель перестало розхитувати — мабуть, капітан перейшов на дрібніший зигзаг. Міни негайно почали лягати ближче. Журналіст пригнувся, голову не висовував й лише здригався, коли бахкало особливо гучно.

Володимир раз по раз висовувався з люка, дивився в бінокль та крутив окуляри — мабуть, відстань вимірював. Й, вочевидь, ті вимірювання були не дуже сприятливі, бо він лише лаявся.

Так тривало ще з півгодини.

— Юрчику!

Волання його знову було несподіване й оглушило кореспондента.

— Нічого не вийде! Вони тримають рівно сім кілометрів!

— ...е знаю! — долинуло у відповідь. — ...а радарі... те саме!.....що вдієш!

Володимир сплюнув, матюкнувся й заховався. Питання «що вдієш?» залишилося відкритим.

Відповів несподівано ворог, просто припинивши обстріл. Спочатку, коли вибухів не було хвилину, дві, три... екіпаж просто мовчки перезирався, потім Володимир несміливо висунув голову, подивився через бінокль.

— Вилазь, — сказав він, потім комусь помахав рукою. Мабуть, Юрієві, бо дизель притих й корабель помітно стишив ходу.

Олександр теж несміливо висунувся. Ворог зник. У напрямку, де він був, тягнулися острови та ліси. Їхній корабель розвернувся до того місця кормою й рушив геть.

З салону боязко визирала Олена. На лобі її червоніла подряпина, до грудей притискалося кошеня, а у дверцятах не вистачало скла.

— А хто тепер скаже мені, що це було? — журналіст спробував посміхнутись.

Чоловіки одночасно подивились на нього, як на останнього дурня, але найобразливішим було те, що дівчина подивилась так само. І кошеня, мабуть, теж.

— Волохатий, — коротко пояснив капітан. — Знайшов нас й обстріляв з міномета. Сто двадцять міліметрів, скоріш за все. А що влучити у рухому ціль досить складно, то він відійшов й тепер знову спробує захопити нас зненацька. А ще, виходить...

Він зробив паузу й потер підборіддя.

— Виходить, швидкість у нього більша за нашу. Не знаю, на скільки. А це означає, що він нас на нашу дистанцію вогню...

На словах «нашу» та «дистанцію» капітан кинув промовистий погляд на Володимира. Той аж зіщулився.

— ...не підпустить.

Запала тиша. Потім Олена зітхнула й сховалась в салоні.

Зібрали нараду. Вона проходила бурхливо й неконструктивно. Першим, звичайно, розпочав Володимир, але нічого нового не повідомив:

— Це ж треба, який, мерзотник, розумний виявився! Обдурив він нас, обдурив... Сім кілометрів проти наших двох! А мороки ж наскільки менше було! Просто взяти залізяку й поставити на палубу! А ми... Ех!

Він навіть рукою махнув, наче лісоруб сокирою. Запала пауза.

— То чия, кажеш, була ідея? — похмуро запитав капітан.

— Яка ідея? — цілком натурально обурився Володимир. — Про що ідея?

— Як про що. Про гармату.

— Не знаю я, чия була ідея. Говорили виключно про димові гранатомети.

Від такого нахабства навіть Юрій трохи отетерів, не кажучи вже про кореспондента.

— А ще хтось казав, ніби Волохатий нас наздоганятиме, а не навпаки? — вліз він ще по одній тривалій паузі.

— Не знаю. Не чув, — ще натуральніше здивувався Володимир. — Але якщо побачиш його — скажи, що він дурень. Волохатий — дядько страшенно хитрий і на лобову атаку піде, лише якщо не матиме виходу. Або буде певен на сто відсотків.

— А він і був певен, — похмуро буркнув Юрій. — Нам просто пощастило. Біс з ним, годі винуватців шукати. Всі відзначились...

Журналіст хотів запитати, чим відзначився він, але подумав й вирішив, що воно трохи недоречно.

— Друге традиційне питання, — так само похмуро провадив капітан. — Що робити?

Тепер пауза вже затяглась не менше, ніж на хвилину. Юрій зітхнув.

— Радар я ввімкнув, — сповістив він. — Нема сенсу ховатися. І він увімкнув. Так що бачимо один одного, як на блюдечку.

— І де він? — жадібно запитав журналіст.

— Он там, — Юрій махнув рукою у бік островів. — Тримається на відстані десяти-дванадцяти кілометрів. Вичікує. Як почне скорочувати дистанцію — значить, хоче атакувати.

— І що тоді?

Капітан вовком зиркнув на Олександра, й той поспіхом закрив рота.

Корабель тим часом рухався по великому колу, обходячи острів попереду.

— Можна зробити засідку, — несподівано ляпнув кореспондент й тут-таки подумав, що ініціативу часто карають її виконанням.

— Непогана ідея, — підхопив Володимир. — Але...

— От ти й підеш, — перебив його капітан. — Щоб не було ніяких «але».