Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Капітан підніс держак до бака — вище кранів, вище труби, що підперезувала конструкцію, вище ще якоїсь масивної рами. Притиснув. Полум’я заревіло приглушено. Натомість по стінці бака побігла розжарена червона гадюка.

Смуга тяглася за вогником, на очах остигаючи й перетворюючись на нерівну, навіть звивисту, щілину — товщиною приблизно з палець. Журналістові чомусь враз закортіло пальця ж туди й пхнути. Але краї були гострі й нерівні, а може, навіть й гарячі, тому бажання швидко пройшло.

Паличка догоріла, вогник згас, й очі миттю залило темрявою. Пройшло не менше десяти секунд, перш ніж очі трохи звикли й знов почали розрізняти світло від ліхтаря. А ще за мить спалахнула нова паличка, й довелося болісно мружитись.

Одного заряду вистачало приблизно на метр прорізу. Крім того, час від часу Юрій відтинав то трубу, то який-небудь елемент конструкції, й таким чином, коли зробив повне коло, то витратив сім або вісім зарядів. Натомість тепер бак тримався лише на тонкому залізі біля самого верху.

Капітан глибоко вдихнув повітря, витяг з рота загубник, впхнув його у щілину й натис кнопку продувки. За стіною заревіло повітря. Юрій протримався з хвилину, потім витяг загубника, швидко схопив його ротом й жадібно почав дихати. Бульбашки здіймалися над головою й збиралися десь попід палубою.

Капітан похитав головою — мовляв, погано! — витяг ще одну паличку й за хвилину вирізав в баку чималий отвір — нижче лінії розрізу; розміром якраз щоб людині у акваланзі пролізти. Й, як завжди, рушив першим. Лише рукою журналістові помахав — мовляв, давай за мною, не затримуйся!

Краї розрізу й справді виявились гарячими.

У баку було несподівано світло. Плавці вимкнули ліхтарі й одночасно підвели голови. Світло надходило через невеличкий ілюмінатор з товстого скла. Мабуть, колись те віконечку слугувало для контролю стану рідини в баку. Дивно лише було, що воно не вкрилося водоростями. Мабуть, скло не припало їм до смаку.

Юрій знову ввімкнув ліхтарик, обвів променем стіни. В його світлі іржа здавалась червоною.

Капітан знову витяг з рота загубник, натиснув кнопку. Знову заревіло повітря. Над головою утворився й за мить виріс до розмірів автомобільної камери сріблястий бублик. По центру кришка бака мала якийсь виступ, й повітря розташовувалося кругом.

Юрій знову вдихнув повітря, кілька разів глибоко зітхнув. Але на цей раз все повітря попадало під кришку. Пухир ріс на очах.

Журналіст теж проробив таку саму операцію. Досить дивно було самому, з власної волі випускати під воду повітря — але ідея й справді була непогана. Набивши повен бак, його можна було звільнити — і все. Повітря саме винесе металеву бочку нагору.

За кілька хвилин воду було витіснено на пів-метра донизу. Аквалангісти підпливли ближче до «стелі», зачепилися руками за ту конструкцію в її центрі й одночасно витягли загубники. Тепер легеневі апарати лише шипіли, натомість повітряна подушка росла на очах.

— Непогано, га? — капітан несподівано дружньо посміхнувся.

Журналіст кивнув. Було досить дивно й незатишно сидіти на дні під металевим ковпаком, по груди в воді, й з десятиметровим шаром води ж над головою. У верхнє віконечко тицьнулась носом якась рибка, махнула хвостом і втекла.

Повітря шипіло, вода в баку потроху опускалася, й скоро конструкція почала потріскувати — так, наче зрушала з належаного за півсотні років місця. Журналіст колись був на військовому аеродромі й чув, як тріщать на сонці остиглі за ніч літаки. З-за відсутності палива там було тихо, жоден двигун не ревів, людей теж не було, й лише ті звуки порушували тишу. Щоправда, на тому аеродромі вовтузився якийсь слюсар й раз по раз неголосно бомкав молотком по якійсь залізяці...

Журналіст раптом вимкнув легеневий апарат, повітря перестало шипіти. Бомкання було й тут. Неголосне, але розмірене. Занадто розмірене, як для молотка по залізу. Скоріш схоже...

Юрій здивовано подивився на нього й теж вимкнув свій апарат. Стало зовсім тихо. Так тихо, що чути було, як зі «стелі» падають краплі.

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Юрій раптом зблід так, що помітно було навіть у світлі ліхтарика. Він рипнувся вниз, потім передумав, рвонувся знову угору. Потім вимкнув ліхтаря й шарпонув за руку кореспондента:

— Вимикай!

— А що трапилось? — стривожено перепитав той, але Юрій, скорчивши страшну міну, вже сам вимкнув його ліхтар.

— ТИХО!!!

Капітан навіть не прошепотів це, а, скоріш, прошипів.