Радий Радутный - Важка чоловіча робота

А берег, до речі, трапився тут крутий, зарослий верболозами та чагарниками так, що землі не видно було, й, звичайно, жодних слідів затоки не мав.

Жест Володимира кореспондент проґавив, але капітан — ні. Корабель ревнув дизелем і рушив вперед — наче кабан стрибнув. Таке враження доповнювалось ще й тим, що стрибнув він просто в кущі.

— Гей, ви що...

Журналіст ледь встиг схопитись за якусь трубку, але порив той виявився марним. Ніс корабля легко розсунув хащі, потім гілки зашурхотіли вже над головою — Олександр аж пригнувся; трохи шкрябнули рубку, нахилили й відпустили, як карась поплавець, довгу антену...

Й дизель замовк.

Корабель опинився у крихітній, тісній, але цілком придатній для нього бухточці.

Журналіст аж головою покрутив. Хащі за спиною зімкнулися, проходу наче й не було — лише з того боку хлюпали хвилі й віяло свіжим повітрям. З боку протилежного, навпаки, тхнуло болотом й не чулося абсолютно нічого. З обох бортів підступали мало не до поручнів якісь чагарники, а палуба виявилась всіяною обірваним листям й цурпалками.

— Ну як? — гордовито запитав Володимир. — Бачив ти таке в своїй редакції?

Єдиною зеленню у «своїй редакції» був напівзасохлий кактус, що стояв біля комп’ютера підстаркуватої бухгалтериці. На її думку, він рятував господарку від якоїсь таємничої «радіації»; на думку інших співробітників, горщик був великою попільницею, у яку незрозуміло навіщо викинули якийсь зелений непотріб.

Сам Київ, звичайно, вважався зеленим містом, але щоб зелень обступала немалий корабель отак, з усіх боків, щоб крізь неї довелось прориватись... журналіст з дитинства вважав, що таке можливо хіба що в джунглях.

— Це ще нічого, — торохтів тим часом Володимир. — Ось проходитимемо Чортомлик, і не таке побачиш.

На обличчі помічника було написано, що розповідати про якийсь загадковий Чортомлик він може довго та нудно, й кореспондент поспішив переключити увагу на інше.

— А що там далі?

— Де? — Володимир обернувся. — А, там... там болото. А за ним село якесь, не знаю, як називається. Колись була річка, люди її знищили, оце лише й залишилось — колишнє гирло, болото, й баюра посеред вулиці.

— Не люблять люди річок, — журналіст філософськи зітхнув. — Он, кажуть, Хрещатик колись був струмком, а на Майдані Незалежності було козяче болото. Але, мабуть, дуже давно.

— Тисячу років... — капітан знову озвався з рубки.

«І як він тільки чує?» — промайнула думка в Олександра.

— ...Усього тисячу років. Хіба це давно?

— Кому як, — знизав плечима Володимир. — Ну що? Може, й нам час згадати чумацькі звичаї?..

Горілка виявилась непоганою і, до речі, чомусь на воді, незалежно чи це рибалка на колгоспному ставку, чи вечір на океанському лайнері, п’ється завжди чудово. А от вигляд закусі — трьох розкритих банок консервів, гірки помідорів та хліба — великого ентузіазму не викликав.

Принаймні в кореспондента.

Звичайно, доводилось йому харчуватися й так, а колись трапилось навіть зовсім ніяк — але то було давно й тривало недовго. Перспектива просидіти на консервах усю експедицію, яка ще й невідомо скільки триватиме, навряд чи кому сподобалася б.

Мабуть, все те було в журналіста на лобі написано, бо Володимир, розливши чарки, раптом підморгнув й запитав напряму:

— Що, не подобається сухпай?

— Що не подобається? — перепитав журналіст.

— Сухий пайок.

— А... Та, чесно кажучи, не дуже.

— А непогано було б якусь куховарку прихопити з собою, га? Хоча б оту Гальку з табору?

— Ага... — журналіст посміхнувся. Справді, на кораблі, у відриві від цивілізації, підійшла б і «ота Галька».

— А ти капітанові це скажи, може, він щось і придумає!

Капітан сидів поруч, й журналіст поглянув на Володимира трохи здивовано.

Але розмова та була, мабуть, з якимось підтекстом, бо Юрій засопів... але змовчав.

— Та й справді, важкувато нам буде без дбайливих жіночих рук, — мрійливо протягнув Володимир. — І юшку якусь би варила...

— Сам звариш, — буркнув капітан, запихаючи до рота великого помідора — всього одразу.

— Та я ж путньої не зварю. Ліньки. Та й взагалі, я більше якось із залізяками... — Володимир відверто сміявся, але сміх також явно містив підтекст — чи то натяки на якісь відомі лише двом епізоди з минулого, чи щось подібне.

— То й чорт з нею. Тушонку їстимемо.

Володимир зітхнув, кореспондент теж, але, на відміну від Володимира, — щиро. А той не вгавав:

— Та хіба справа лише у юшці?