— Тю. З борту, значить, можна, а через гальюн — ні?
— Саме так, — запевнив Володимир з абсолютно серйозним виглядом на обличчі.
Журналіст ще раз «тюкнув» й подумав, що коли катер проектували, до питань екології підходили значно простіше...
Але всі ці думки приходили в голову Олександра вже на березі, неспішно, по одній, і так само неспішно зникали. Знизу й зверху віяло свіжим повітрям, цвірінькала якась пташка в кущах, хлюпали хвилі, й наостанок промайнула думка, що, мабуть, суднобудівники тоді, у п’ятдесятих-шістдесятих, у чомусь мали рацію, бо у комфортабельному гальюні такого злиття з природою повік не досягнеш.
— Кахи-кахи, — сказали позаду.
Журналіст підхопився. Ззаду підходив капітан, тягнучи на плечі довгий і навіть на око важкий пакунок.
— Ну й знайшов ти місце, — незадоволено пробурчав Юрій. — Це ж треба — на всьому березі вибрав.
— А що таке? — трохи розгублено запитав кореспондент.
— Та так...
Так нічого й не пояснивши, капітан рушив далі. Журналіст знизав плечима, скористався природним туалетним папером, й теж побрів до трапу.
«Он в американців у армійських наборах навіть туалетний папір зеленого кольору... — промайнула недоречна думка. — Щоб не демаскувати... гм... позицію. А у нас можна й простіше...».
Він ще раз оглянувся — місце було як місце, виямок у кущах, непомітний ані з води, ані з берега, ще й прикритий якимось земляним чи то валом, чи...
Бруствером?
— Ух ти... — сказав Олександр, підтюпцем повертаючись назад, але раптом корабель рикнув сиреною — мовляв, давай, давай, зробив свою справу — то повертайся! — й журналіст так само похапцем вискочив трапом на борт.
Капітан повторив маневр відходу — але цього разу газу давати не довелось, берег ще не встиг міцно схопити кораблик за носа й відпустив одразу.
Лише зараз журналіст оглянувся навколо — й здивувався. На обрії все ще вгадувалося велике місто. Не окремі будинки, звичайно... він не міг би сказати, що саме — але факт, впізнати Київ можна було кілометрів за десять, на самому небокраї.
— Тю, — сказав Олександр. — То ми що, так повільно пливемо?
— Атож, — з готовністю відгукнувся Володимир, не відриваючи носа від газети. Але це ще нічого. Ми ще й ночувати станемо скоро, є тут поблизу одна затока, зручна та затишна...
— А я думав, ми поспішаємо, — бовкнув кореспондент з трохи незадоволеним виглядом.
— Аякже! — так само бадьоро підхопив Володимир. — Ще й як!
— То чому ж...
— Причин багато, — поважно сказав з-за спини капітан. — По-перше, треба вантаж розкласти як слід. Завтра, іншалла, в море вийдемо, нас і тут гойдає, а там теліпатиме, як лайно в ополонці. Подруге, конкурентів трохи понервуємо — хай нас шукають вже в морі... якщо шукатимуть, звичайно.
— Ну й по-третє, — задер пальця вгору й Володимир, — слід поважати народні традиції. В більшості своїй вони мудрі.
— Це ти про що? — зацікавився навіть капітан.
— Про чумаків.
— А.
Капітан знизав плечима й пішов, а Володимир, мабуть, навмисне для журналіста, пояснив:
— Кажуть, чумаки перший привал робили близько від дому, мало не за околицею села або воротами міста. Це на той випадок, щоб, якщо щось забули — збігати додому й забрати.
— Брехня, — раптом озвався капітан з рубки. — Просто, вирвавшись з дому, хлопцям кортіло горілки хильнути.
— А, — сказав і кореспондент, але справи такої давнини його не цікавили й, повештавшись палубою, він заховався в каюті й захропів знову.
Затока й справді виявилась затишною, але щодо зручності, то Володимир, мабуть, трохи загнув. По-перше, шукати вхід у неї довелось мало не навпомацки. Вигляд ті пошуки мали досить чудернацький — Юрій розвернув корабель навскоси, носом до берега, й, майстерно користуючись течією та двигуном, змусив його так і дрейфувати. В результаті ніс судна пропливав буквально за пару метрів від берега. На носі вмостився Володимир. У руках він мав довгу жердину, розфарбовану у білі й червоні смуги, називав її футштоком й час від часу допомагав капітанові, відштовхуючи судно від непомітних мілин. А ще він задирав то ліву, то праву руку до неба й махав — відповідно, ліворуч, праворуч, вгору, вниз... Журналіст не одразу зрозумів, навіщо те робиться, потім поглянув на рубку й сам собі кивнув — ага, мовляв... то ж він капітанові вказівки дає.
Юрій, втупившись помічникові у спину, крутив штурвал, додавав-зменшував газ, здавалося, танцював у рубці, й від танцю того корабель слухняно корився, то наближаючись упритул, то аж наче відскакуючи від берега.
Читать дальше