Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Тю... — ще раз виголосив журналіст й залишився розмірковувати — а чи так уже треба розглядати в морський бінокль, та ще й закріплений на дебелому шкворні, хто саме і чим наздоганяє мародерів з корми.

Міркування ті мимохіть викликали певні підозри, але дороги назад уже не було, й лише одна думка змусила його трохи понервувати: а що було б, якби ті пі-пі-есники зазирнули в валізи? Навряд чи ксива, хай навіть і журналістська, допомогла б у такому разі.

«...Але найбільшого удару цей кримінальний бізнес завдає не по державній кишені. І навіть не по нашій з вами, шановні читачі! Найбільших збитків так звані „чорні археологи“ завдають нашій з вами історії, громадяни! Розриті кургани просять нас — захистіть! Сплюндровані могили волають до нас — захистіть! Непоховані солдати страшної війни благають нас — захистіть! І саме наш з вами обов’язок, громадяни, покласти край ганебній і грабіжницькій діяльності мародерів. Бо хто ще у змозі зробити це? Міліція? Їй не вистачає сил боротися зі злочинністю у містах і селах. Служба безпеки та митниця? Ну, можливо, вони зможуть перекрити один або два канали, по яких скарби наших предків вивозять за кордон, на потіху збоченим колекціонерам. Хто ще?»

— Чуєш, Володю?

— Га?

— Хто вам ще заважає, крім міліції, безпеки, митниці та конкурентів?

— Ну... — Володимир подивився на сонце крізь пивну пляшку. — СУПРівці.

— А це хто?

— Працівники спеціального управління підземних робіт. Понаставили сигналізацій, панімаєш, діггери бояться тепер у дренажку під Володимирську гірку залізти, а до бункерів то взагалі ніяк поткнутись.

— Угу, годиться... дякую!

...У містах давнину рятує від пограбування спеціальне управління підземних робіт. Щомісяця, навіть щотижня його працівники завдяки самовідданій праці та технічним засобам (про які я не розповідаю докладно із цілком зрозумілих причин) виловлюють грабіжників нашого з вами минулого. Але навіть у Києві коштів на сучасні, надійні системи не вистачає. Люди намагаються компенсувати те самовідданою працею — але самовіддана праця не створить з нічого захисний пристрій. І дрезина не їхатиме по рейках, якщо їй не заправити хоча б двадцять літрів бензину. І це в столиці! А що вже казати про бідні, штучно знекровлені області нашої держави?

Ось, наприклад, у...

— Володю!

— Га?

— А де-небудь недавно щось знаходили цінне... ну, тобто з історичної точки зору?

— Аякже. У Черкасах відкопали один з Гонтиних ходів, витягли кілька іржавих шаблюк. Але хлопці занадто порозв’язували язики.

— І що?

— Що-що. Приїхали три вантажівки й висипали у ту дірку тон десять піску і кубів вісім бетону. Якщо щось іще й було — то з бетону його чорта з два тепер виламаєш.

— Ага... дякую. Е-е-е... а Гонтин — це хто?

— Здраааасьтє... А, що з тебе взяти, з вільної преси... Не Гонтин, а Гонта! Козацький ватажок був такий. Згадай ще його колегу — Залізняка. Тільки ж дивись, не поплутай з тим москалем, що на його честь монітор назвали! Той — тимчасовий уряд розганяв! Бо знаю я вас...

— Ага... добре.

«У Черкасах сучасні варвари, використовуючи сучасну ж техніку й спеціальні засоби, знайшли й розкопали історичну пам’ятку — козацьку схованку, зроблену у час героїчних ватажків Гонти й Залізняка. І що? Представникам держави дісталося кілька іржавих шабель, які, звичайно, мають певну історичну цінність... але залишається лише уявляти, які ж скарби дісталися мародерам! Які коштовності, яка зброя, які документи!»

— Гей! — цього разу першим озвався Володимир. — Ти ще скарб гетьмана Полуботка згадай! Лопухи це люблять.

— Угу, добре...

«Хтозна, може серед історичних паперів були й документальні підтвердження існування легендарного скарбу гетьмана Полуботка... І все це було варварськи знищено кількома негідниками!

Вжито заходів, доступ до підземелля тепер дуже обмежений. Але повернути втрачені скарби це не допоможе».

— Володю!

— Га?

— А бандити когось під себе вже підгребли?

— Пробували. У Криму. Але чим закінчилось — точно не знаю. Здається, хлопці Волохатого поділились якоюсь дрібничкою, а більшу частину таки вивезли. Ну, постріляли, звичайно, дорогою, як же без цього... Хоча ні! Згадав. У Букрині була спроба. Але там бандюки вимагали конкретно стволи, а хлопці шукали тридцятьчетвірку...

— Танк?

— Ну.

— А на біса?

— А я знаю? Мабуть, хтось із колекціонерів замовив.

— А скільки воно коштує?

— О, це як яка. Т-34-85 — досить дешево, їх у війну, та й потім наклепали, як гімна. Тисяч за тридцять загнати можна, та й то, якщо пощастить. А перший варіант, Т-34-76 — то значно дорожче, може, навіть сотні за півтори. Цебто тисяч. Цебто тисяч доларів.