Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Загалом, можна було вважати й так.

Але від таких здогадок по шкірі аж морозом сипало.

Тут на думку Олександрові спало ще одне міркування.

— Е-е-е... а як ти все це зібрався організовувати? — підозріло запитав він. — Це ж все, наскільки я зрозумів... не дуже законно? І де все це барахло шукати?

— Абсолютно незаконно! — аж рукою махнув Володимир. — У тім-то й річ, друже... у тім-то й річ!

Він знов посміхнувся, поплескав колегу по плечі й підвівся:

— На щастя, зараз терористів розвелось... як собак нерізаних. А то такі хлопці, що їм завжди гроші потрібні... або інформація. Ну, чого вирячився? Плану пересування президента я їм не передам — бо нема.

«А якби був — передав би?» — журналіст аж щелепи стиснув, що б не запитати це вголос.

— А от схему сигналізації, яка на вході в метровську вентшахту стоїть, — залюбки.

— А...

— Та не бійся! Вона там не одна, то я продам тільки ту, що назовні! Її все одно всі знають, так що реальної шкоди нікому не буде.

— А.

Журналіст закрив рота й перепитувати, хто такі «всі», які знають, як обдурити перший рівень сигналізації, не став.

«Піратський корабель» народжувався в гуркоті пневматичних молотків й спалахах електрозварки. Щось почути у цьому галасі було важко, але певною несподіванкою для кореспондента виявилось те, що побачити щось теж було нелегко — спалахи весь час різали очі. «Як вони тут працюють?» — промайнула думка.

Але робітники вправлялися досить жваво, й навіть примудрялися на ходу перемовлятись поміж собою — жестами й матюками. Жести перекладу не потребували — тягни це! тепер оце! закручуй! відкручуй! а тепер — відпускай та відскакуй!

Чомусь згадалися дитячі книжки про те, як важко працювалося робітникам за царату — коли нагляду за технікою безпеки не було, і робочий день тривав по чотирнадцять годин, і жили робітники у бараках разом із сім’ями...

І наврочив.

Хтось зойкнув так, що перекрив навіть гуркіт клепальників. На мить док завмер, але серединою вже летів майстер й покрикував — ну чого стали? чого стали? не бачили пальця відрубаного?..

— Ну а що ти хочеш, — знизав плечима Володимир. — По чотирнадцять годин люди працюють. Звичайно, втомлюються, неуважні стають. Та ще машина там дурнувата... Гадаєш, це перший палець? Чорта з два, на ній кожного місяця хтось щось лишає. Там все блокування давно зняте, бо з ним незручно, а щелепам все одно, що рубати, хоч прутика, а хоч пальця.

Вони стояли на Вантовому мості, дихали свіжим чистим повітрям й пили «Чернігівське світле». Гуркіт та сморід з судноремонтного сюди майже не долітав.

— Як це — по чотирнадцять годин? — раптом допетрав кореспондент. — Так не можна ж! У нас же офіційно — восьмигодинний робочий день!

— Тю, — сказав Володимир трохи здивовано. — А якщо людина заробити хоче?

— Ти про хазяїна чи про робітника?

— Про обох.

— Гм... — Олександр замислився. — Але ж є якась комісія... он, ціле міністерство праці навіть є! Хіба вони не слідкують?

— Слідкують, аякже! — аж сплюнув Володимир. — Он, якраз вчора приходило одне таке. Я, каже, виявив у вас численні порушення трудового законодавства...

— У нас? — Проблема раптом постала перед журналістом з іншого боку. Справді, чому б людям не дати заробити, якщо вони самі бажають?

— І що?

— Ну що, що... півсотні доларів котові під хвіст. Та ще й ходило цехом, питало пролетарів, по скільки годин вони працюють.

— І як, призналися?

— Та хто ж признається...

Володимир хильнув пива, помовчав й раптом сказав:

— Це ще нічого... Це ж вони, поки молоді та спритні, то можуть по чотирнадцять годин залізяки тягати. А в п’ятдесят то вже не люди — трупи ходячі. А у малярному хлопчина працює... каже, що йому чотирнадцять, але бреше, звичайно... дванадцять, може, є, а може, й нема. Що з нього буде, навіть не уявляю.

— Як це — дванадцять?

— Отак це... Що саме тебе здивувало?

— Так не можна ж!

— Можна-можна. Все можна.

— Оце дожили... — прощання ще з однією ілюзією далося журналістові важкувато. Довелося хильнути пива.

— Тю, — цього разу здивувався вже Володимир. — Що значить дожили? Таке завжди було.

— Угу, — іронічно кивнув журналіст. — Особливо за радянських часів. Там на одного робітника по десять доглядачів призначалося — щоб не спотикався, у брудному не ходив, техніку безпеки не порушував, раніше шістнадцяти працювати не починав, і то неповний робочий день. Хіба ні?

— Угу, — кивнув Володимир. — А он Юрко — той теж з дванадцяти років почав. І не де-небудь, а на заводі. І не прибиральником, а токарем.