Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Так, — наче й не помітив його недовіри господар. — Але кораблик класу «Р», цебто, «річка», а треба його переписати на «О» — цебто, озеро, бо інакше ми далі Черкаського водосховища не запливемо...

— Ну, це не проблема, — відмахнувся кореспондент. — У мене є знайомі в річковій міліції, сотні за дві-три...

— Е, ні! — урвав його Юрій. — Документа правильного зробити я й сам можу. Але проти легенького шторму, балів на три-чотири, папери мало допоможуть. Перекинемо миттю. Бо дно пласке й осадка мала. Треба кораблика трохи дообладнати — на дні баласт закріпити, на двері — герметизацію... Коротше кажучи, роботи на тиждень.

— Годиться, — кивнув Володимир. — Я за цей час якраз все приведу до ладу.

— Переобладнання обійдеться тисячі в три, — правив далі господар. — Плюс невеликий дрібний ремонт — ще приблизно на тисячу. Сотні три — переписати клас на «О», потім — заправка, спорядження та харчі... Коротше кажучи, тисяч з півсотні. Список у мене є.

— Ехолот не забув? — докинув Володимир. — А ще радар і гідрофон.

— Учити будеш, — відмахнувся Юрій. — Тобто, з твого боку...

Він кивнув Олександрові.

— З твого боку внесок — півсотні, й мені байдуже, чи то з твоєї кишені, чи з інвестора, чи як там твоя нова партія бажає називатися.

Журналіста помітно перекосило, але він знайшов в собі сили посміхнутися й кивнути.

— Тепер про приємне, — Юрій налив собі молока — густого й такого холодного, що аж здалеку відчувалося. — Ділимо все пропорційно внескам чи рівно на трьох?

— Гм, — сказав Володимир.

— Гм, — сказав і кореспондент. — Я перепрошую, а який внесок Володимира?

— Здрааааааасьтє, — протягнув той, але пояснювати не став.

— Певне... е-е-е... спорядження, — пояснив натомість господар. — І певні... е-е-е... навички. Коротше кажучи, без нього шансів бодай щось віднайти нема.

— Гм, — ще раз сказав журналіст. — А в мене склалося таке враження, ніби все-таки більшу частину вносить одна сторона — цебто я. А меншу — друга, цебто ви обоє. Й ділити, відповідно, треба на двох. У певній пропорції. Наприклад, вісімдесят відсотків на двадцять.

— А двадцять, відповідно, нам, — скрушно похитав головою Володимир.

— Ну, згоден на двадцять п’ять, — трохи здав назад Олександр.

Запала тиша.

— Має місце непорозуміння, — першим порушив тишу господар. — Мова зараз іде не про відсотки. Ти помилково сприймаєш нас як одну команду...

— Так, — кивнув журналіст. — Ви ж друзі. Ви завжди працювали разом.

— І зовсім не завжди! — вліз був Володимир, але Юрій підніс руку, і той одразу замовк.

— ...але це не зовсім так. Варто подивитись навколо, — він повів рукою спочатку в один бік, потім у другий. — Що ти бачиш?

— Ну... хату, — трохи підозріло сказав журналіст. — Ну... паркан.

— А ото?

Рука вказала на один з тих виступів на стіні, що ще вчора привернули його увагу.

— Ну... схоже на перископ, — трохи непевно протяг кореспондент.

— Точно! А ото?

«Ото» висіло на дереві, в гущавині й з першого погляду було геть непомітне.

— Схоже на телекамеру...

— І це вірно. А там?

«Там» — цебто на стовпчиках огорожі — були прилаштовані якісь коробочки.

— Та начебто якісь датчики...

— Ну молодець! А он, на паркані?

«Он на паркані» було схоже на тонкий оголений дріт.

— Схоже на сигналізацію.

— Диверсантом тобі бути, а не кореспондентом! — захоплено проголосив господар. — А, я забув, ти ж з ке-ге-бе... І нарешті, поглянь уважно собі під ноги.

На «з ке-ге-бе» журналіст вже хотів і обуритись, але закінчення фрази його зацікавило й він опустив голову. Стілець його стояв на дошках — начебто таких самих, як і під господарем та Володимиром. Але придивившись уважніше, Олександр побачив, що одна з щілин поміж дошками начебто трохи ширша...

— О... — сказав він, трохи подумавши, й поспіхом пересунув стільця трохи вбік.

— Ну просто молодець, — задоволено посміхнувся господар. — А тепер подумай, чи можуть бути у такого параноїка, як я... у такого психа, такі друзі, з якими можна бути весь час разом? Та я ж миттю почну підозрювати у ньому зрадника. І вб’ю.

Аргумент був сильним, і кореспондент аж рота роззявив. Але за мить отямився й висунув контраргумента:

— Але ж дружина, наприклад, є поруч... і нічого!

Володимир аж чаєм похлинувся й вирячив очі, а Юрій на мить спохмурнів й махнув рукою:

— То трохи не те...

Тут вже прокашлявся й Володимир й радісно загорлав:

— Ти на що нас штовхаєш? Орієнтацію поміняти?

Але жарт його був трохи штучним, й журналіст намотав це собі на вуса — про всяк випадок. Може, колись і згодиться.