Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Яке?

— Ну... таке... — Володимир невиразно обвів рукою, показуючи щось велике й кругле... на п’ятнадцять тисяч затягло, о! А Інженер вранці прокидається, підходить до ями...

— Кажуть, лаявся хвилин сорок, — посміхнувся й собі Юрій. — А потім почав закладати галушки де тільки можна... і сам же ж на свою галушку й наскочив.

«Ага... — подумав кореспондент. — Щось з галушками прояснилося... а до чого ж тут „сороміцькі“?»

Але вголос питати не став.

— Ні, найбільше мені сподобалося тоді в Криму, в дев’яносто восьмому. Щоправда ті поганці нам колеса прострелили... й бак із водою... тьху, як згадаю про воду, то й досі смішно, й плакати хочеться.

— А що було з водою?

— О, з водою було! — вліз і собі Володимир. — Стоїмо, отже, посеред степу. Крук стоїть — лається, Вітька-детектор колеса клеїть, а мене по воду послали. А де я там воду знайду? Пішов навмання...

— Ти запам’ятай оте «навмання», — цілком серйозно кинув господар кореспондентові. — Вовка коли йде «навмання» або копає «навмання» — то таке знаходить...

— Кхе-кхе, — сказав Володимир. — То я про ту воду. Пішов, значить, я навмання...

Слово «навмання» він все-таки трохи виділив наголосом — а втім, можливо, то Олександрові просто здалося.

— Нюхом чую — туди треба йти. Й вода має бути. А очима дивлюсь, аж вилазять — нема! Нема ніде ані кущика зеленішого за інші, ані травинки, ані очеретини... Й навіть пахне в повітрі сухістю якоюсь та металом... От на запах металу я й пішов. Чую — шумить. Та ще й булькає. Коло зробив, друге — нема. А булькає. Копнув — точно! Є.

— Угу, — кивнув Юрій. — Є то воно є...

— Є. Але в трубі, метри, мабуть, з півтора діаметром й не менш сантиметра завтовшки. Уявляєш? Верх знущання — цілий потік за сантиметр від морди — а на металі — ані краплиночки! Й від того пити ще більше хочеться. Ну, що було робити?

Кореспондент здригнувся й крадькома поглянув на ставок з квітами та декоративним очеретом. Води було — хоч купайся. На бетонному бордюрі сиділа невеличка жабка й стиха кумкала.

— Взяли ми, отже, правильну залізяку. Прилаштувалися. Дуже боялися рикошету — то стріляли здалеку й двічі промазали, а один раз таки зрикошетило і як завищало кудись у небо! Кінець кінцем Крук розлютився, підійшов та як дасть упритул!

— Влучив?

— Влучив, — посміхнувся господар. — У когось в Сочах чи в Ялті з крана куля вискочила.

— Га-га, — реготнув Володимир. — Точно як в анекдоті, знаєте? Ну, у війну трапилось, що вагітну жінку поранило, та так кулі у череві й залишились. Народила вона двійню, значить, хлопця та дівчинку. І от прибігає, значить, дівча — і з жахом: «Мамо, мамо! Тут таке сталося! Я пісяла й випісяла кулю!» Ну, мати їй пояснила ситуацію. Та заспокоїлась. Коли через деякий час прибігає й хлопець, й так само: «Мамо, мамо! Тут таке сталося...» — «Що, синочку, — питає мати. — Мабуть, ти пісяв й випісяв кулю?» — «Та ні, мамо, гірше! Я застрелив дідуся!»

Компанія дружно гримнула реготом — аж жаба кумкати перестала.

— Та це ще нічого! — правив далі Володимир. — Я бачу: водограй в небо, командир цілий, хоч трохи наляканий й лається. Хапаю, значить, відерце — і до того фонтану...

— А далі я вже бачу, — встряг Юрій. — Вода на мить уривається, а потім у небо летить відерце...

— А за ручку причеплений я! — докинув Володимир.

— І лається при тому так, що фонтана не чути!

Всі знову зареготати. Жаба знову замовкла, подумала трохи, й, мабуть, вирішивши, що сьогодні їй поспівати тут не дадуть, пірнула в ставок. Натомість з кущів вийшов сірий пухнастий кіт, ні на кого не звертаючи уваги, підійшов до господаря й вимогливо нявкнув.

— Твій? — недбало запитав Володимир.

— Та ні, сусідський, — поморщився Крук. — Але щось він до мене вчащає...

Він погладив кота — той почав вигинатися, муркотіти й всяко показувати, що те йому сильно подобається. Але очима все-таки більше стріляв у бік столика з закуссю.

— Ну та на вже, їж, — господар кинув йому шматочок сиру, й кіт негайно знайшов собі більш цікавий об’єкт.

— То в нього дружина котів не любить, — стиха пояснив Володимир кореспондентові.

— І копачів теж, — підхопив Крук, й журналіст здригнувся. Він би у такій ситуації навряд чи взагалі почув якийсь шепіт.

У купі з розповіддю про те, як Володимир «нюхом почув» метал і слухом — шелест води під сантиметровим шаром того металу, — все це наводило на деякі роздуми.

І наче на підтвердження, Крук різким рухом поглянув кудись угору. За мить так само втупився в небо кіт, а потім підвів голову й Володимир.