Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Кореспондент роззявив рота, а з глибоченької вже вирви долинули нові звуки. Більше за все вони нагадували чи то пирхання, чи придушений сміх.

— Брехня! — авторитетно заявив він. — Смієтесь! Не вірю!

— Твоя справа, — знизав плечима господар. — От лишень пошукай у нас в таборі гака. Хоч один знайдеш — то...

Він не договорив — хлопець із міношукачем застережно підняв руку, й копачі разом із лопатами аж здиміли з ями. За мить обидва вже сиділи за земляним пагорбом.

— Ну, що я казав? — Володимир підвівся й непоспіхом, але й не забарюючись, теж рушив за пагорб. — Мін не чує геть!

Кореспондент подумав — і про всяк випадок теж заховався.

Але знахідок з тої ями він не дочекався — ватажкові подзвонив хтось на мобілу, той з якимось поспіхом зібрався, кивнув гостеві — лізь, мовляв, теж у кабіну — й за десять хвилин старенький ГАЗ-69 вже трюхикав степовою дорогою.

За півгодини ґрунтівка змінилася трасою, «газик» перестав гицати — тобто, не так щоб зовсім перестав — воно хоч і джип, але все-таки радянський, не мерседес який-небудь — але все-таки зуби клацали менше, й стало можливо так-сяк розмовляти. Але виявилось, що теми, цікаві для кореспондента, у ватажка копачів ентузіазму не викликали. І навпаки. Та Володимир з якогось дива почав удавати, ніби все було геть не так.

— Та ні, — вже вкотре мляво відбріхувався він. — То хлопці пожартували, а ти й повірив. Традиція в нас така, новачків лякати. А ребро — собаче. Навмисне для такого випадку й возимо. А гака — сховали.

— А яму, отже, там, де намет стояв, просто так вирили?

— Ну аякже! Якщо вже грати — то до кінця.

— Й з металошукачем теж просто так хлопець лазив?

— Теж просто так.

— І пищало у нього в навушниках просто так?

— Гм...

Володимир замовк. «Газик» якраз заїхав у село — настільки типове, що хоч серіал знімай, навіть хати-мазанки збереглися, а одна навіть під стріхою. Село було давнє, не виросло понад дорогою, а навпаки, дорога утворилась біля села й тепер аж звивалася поміж хатами. Швидкість копач, однак, не зменшив.

— А хто тобі сказав, що у навушниках щось пищало? — раптом вигукнув Володимир.

— А ніхто, то я тебе на понт взяв, а ти й піймався, — реготнув кореспондент. Сміх той, однак, був трохи нещирим, бо виходило, що нічне бубоніння не було звичним та традиційним жартом над новачками.

«Газик» увійшов в поворот, коли якась комаха — досить велика й нахабна — влетіла через вікно у кабіну, покрутилася біля кореспондента й сіла йому на носа.

— А, чорти б тебе мордували!

Машина здригнулася. Кореспондент поглянув ліворуч — Володимир сидів з трохи отетерілим поглядом й дивився не на дорогу, а на нього. «Газик» тим часом виїхав на обочину.

— Гей, уважніше!

Володимир здригнувся й крутонув руля так, що машина вилетіла на протилежну смугу; водій так само рвучко крутонув руля в протилежний бік — кореспондента аж набік відкинуло. Цілком машинально погляд його затримався на спідометрі.

Дев’яносто кілометрів на годину.

Машина вже їхала поперек траси. На щастя, ні на зустрічній, ні на попутній смугах не було нікогісінького. Натомість просто попереду стирчав височенький паркан.

І як навмисне — металевий, з досить грубих залізних смуг.

Наступної миті «газик» вдарив бампером у метал. Бризнули іскри, щось голосно затріщало — спочатку попереду, потім спіднизу; захрустіли кущі й, нарешті, лунко гримнуло — наче в барабани ударили.

Й усе стихло. Навіть мотор вимкнувся — сам.

— Ну в’їхали... — виправдовувався потім Володимир. — Теж мені горе. Це ж не машина. Це танк! Ну бампер подряпали й фару розбили. Півсотні гривень. Теж мені збиток!

— А рама?

— Ну, рама... Ну ще півсотні, закотити на станок й витягти... Витягнеться... повинна витягнутись...

— А паркан?

Паркан виявився досить масивними металевими ґратами, звареними з виколки й, власне кажучи, їх і врятував, взявши на себе більшу частину тих дев’яноста кілометрів на годину, що їх видушив з старої машини Володимир. Але потім, зім’ятий та пошматований, він уперто не хотів випускати з свого мережива то колесо, то карданний вал. Сипав іскрами від тертя обертових частин й кінець кінцем намертво вчепився в передній міст — й здався, лише коли «газик» застосував грубу силу.

— Ну паркан... ну ще двадцять гривень.

— Скільки?

— Кажу ж, двадцять гривень... пощастило, що господаря дома не було, а тітка не розбирається...

— Справді, пощастило...

Тітка крутилася поруч й бідкалася, й все перепитувала, чи нікого не поранило, не покалічило, не подряпало — й Олександр, звикши за останні роки до не найкращих проявів людяності та взаємодопомоги, аж трохи зачудувався.